Зовсім не так давно переїхали ми з чоловіком Петром в свою нову квартиру, нарешті змогли купити власне житло, про яке мріяли так багато років – хай не в новобудові, що було б кращим, і зовсім маленьке, але своє власне, про що могли лише мріяти нещодавно.

Сусідів своїх ми ще зовсім не знали, але стала до нас заходити старенька сором’язлива бабуся, така спокійна та непоказна: одягнена дуже бідно, але чистенько, ходить важко, спираючись на невеличку паличку.

Грошей, до слова, бабуся ніколи не просить, тільки цукру, цибулину або жменю крупи, загалом щось таке, що ми цілком можемо собі дозволити їй подарувати.

Звичайно ж, ми з нею ділимося, чим можемо, а вона дивиться на нас і каже: «Яка ви гарна пара, бережіть себе, робіть все одне для одного. Діти виростуть, а ви один для одного залишитеся! Це я не вберегла, що мала в минулому, своє щастя! Тепер все життя шкодую про ту помилку, яку зробила у свої молоді роки».

Витре сльози хусточкою наша нова сусідка, візьме кульок з якимись смаколиком, щиро дякує за все і йде додому.

Незручно було її запитувати – що в житті у неї такого нехорошого сталося, але інші сусіди розповіли нам історію її життя, яка мене зовсім засмутила.

У цієї старенької жінки була колись велика сім’я: вона, чоловік та їх троє дітей. Жила раніше вона в іншому під’їзді, в трикімнатній квартирі. Характер був дивний: своїм чоловіком вона була постійно незадоволена в усьому, а от зате з дітей порошинки здувала, називала їх своєю надією і опорою на схилі літ, лише їм у всьому догоджала.

Чоловік її був ще й дуже працьовитою людиною, це всі люди бачили та знали – працював в ремонтній майстерні, та ще й постійно підробітки різні брав, щоб заробити якусь копійку на свою велику сім’ю, щоб вони ні в чому не мали потреби: щось завжди лагодив сусідам. Брав лише грошима. Всі гроші ніс лише завжди в сім’ю, дружині віддавав все до копійки.

Замість того, щоб берегти чоловіка, який був до неї таким добрим, вона про нього пліткували всім сусідам під ряд, причину завжди знаходила, постійно одні претензії та невдоволення.

Сусіди усі переконували її, щоб вона подивилася на чоловіка по-іншому, з другої сторони, адже він дуже хороша людина, але вона відповідала, що діти – це для неї золото, а чоловік як прикре непорозуміння, вічно щось не те зробить, йому ще потрібно речі брудні прати і їсти багато готувати, бо поїсти він любить добре.

До слова сказати, сусідка тоді майже не працювала, тільки дітьми лише займалася, сиділа завжди вдома.

Одного разу її чоловік пішов, залишивши сім’ю, адже дружина настільки його вже втомила, що навіть терпелива людина не хотіла б вислуховувати таке щодня в свою сторону. Але вона гордо розповідала усім, що це вона його вигнала, а сама пішла працювати поштаркою.

Роки минали, діти її виросли, син поїхав далеко на заробітки, ніхто більше його не бачив, він десь далеко влаштував своє життя. Дві молодші дочки вважали за потрібне продати батьківську трикімнатну квартиру, поселити маму в маленькій однокімнатній квартирі, розділити між собою решту грошей і теж помахали мамі ручкою: вони обидві вийшли заміж, зараз у них своє життя і вони рідко згадують про матір.

За багато років сусіди бачили пару раз її дочок, але багатства ці візити сусідці не додавали – вона так само ходила і просила у сусідів їжу, пенсія у неї зовсім маленька, діти не допомагають їй абсолютно нічим.

Аж тепер, коли минуло чимало років, вона з теплотою згадує свого чоловіка, але де він – вона толком не знає. Каже, що чула, що у нього інша сім’я, дуже хороша дружна йому трапилася, там його дуже цінують і люблять.

Почувши цю історію, я все частіше поважаю та ціную свого до чоловіка, шкодую і бережу його. Бувають суперечки, але ми швидко миримося і все пробачаємо одне одному.

У нас росте син і дочка, і я точно знаю – якими б вони не були хорошими, але у них буде своя, окрема сім’я, а ми залишимося вдвох з чоловіком до кінця своїх днів. Не через чашку води, а щоб не було такої самотності, як у старої сусідки, та й любов треба зберегти.

Намагаюся пояснити своїм подругам, щоб сильно на дітей не сподівалися, а бачили опору в чоловікові, але що за дивна мода така – всі як одна вважають, що чоловік їм весь час щось винен, а якщо не може гарно забезпечити сім’ю та догодити дружині в усьому, нехай іде своєю дорогою. Думають, що вони завжди будуть затребувані, і іншого чоловіка завжди можна знайти.

А наші діти знають, що головний у нас в родині – їхній батько, про якого я жодного поганого слова ніколи не говорю, щоб там між нами не сталося, ми все вирішуємо між собою. Чоловік відповідає мені тим же – ласкою і добротою. Пройде ще років десять, і діти у нас будуть по своїх родин, а ми з чоловіком залишимося вдвох. Для мене сусідка бабуся – живий приклад, як жити не потрібно.

Я вдячна долі, що я маю такого чоловіка. Завжди буду берегти його, бо це єдина моя надія і опора на старості років, бо у дітей будуть свої сім’ї і турботи, а чоловік зі мною назавжди. Можливо хтось засудить мене, але в мене дійсно чоловік був завжди на першому місті, а вже потім діти. Хіба це не правильно?

Фото ілюстративне.

Джерело