Моє життя чомусь ніяк не складалося – жили ми бідно, а потім ще й чоловік пішов від мене. У мене було таке враження, що це сама доля хоче, щоб я нарешті наважилася щось змінити в своєму житті. І я це зробила – поїхала на заробітки в Італію, а там мені пощастило ще й заміж вийти.

Все було дуже непросто, але в підсумку для мене все вийшло на добре. В 20 років я вийшла заміж за найкращого хлопця з нашого села, і була впевнена, що проживу з ним щасливе життя аж до старості.

Він залишився найкращим, але для всіх, тільки не для мене. Є такі чоловіки, які для інших людей готові гори зворушити, а для своєї сім’ї, для дружини і пальцем не поворухнуть.

Отаким був і мій Остап. Люди його дуже любили, бо всім він приходив на поміч, в той час як вдома його ніколи не було, і підтримки від нього я не відчувала ніякої.

А потім він знайшов собі іншу – пішов до молодої вдови в сусіднє село. Мене і нашого на той час 12-річного сина він просто залишив напризволяще, йому було байдуже, що буде з нами.

Я багато працювала, щоб забезпечити себе і сина, але грошей все одно не вистачало. Колишній чоловік як обзавівся новою родиною, так відразу про нас і забув.

В мене була рідна сестра, яка відносно дуже непогано жила, і одного разу, коли я прийшла до неї і попросила позичити мені грошей, вона мені відмовила, сказала, що у неї є правило – рідним не позичати.

Важко було так, що словами не описати. А коли син закінчив школу і поступив в технікум, я зібралася і поїхала за кордон. І вже на першій роботі я зустріла італійця, якому я дуже сподобалася.

Андреа був сином синьйори, яку я доглядала. Він був на 15 років старшим за мене, давно розлучений, і відразу сказав, що я йому настільки припала до душі, що він готовий хоч зараз одружитися зі мною.

І я погодилася, вийшла заміж за італійця, і стала синьйорою. Андреа і справді виявився дуже хорошою людиною, він мені нічого не шкодував, а ще, він дуже любив подорожувати, і завдяки йому я побачила світ.

На жаль, кілька місяців тому Андреа не стало. Прожили ми з ним 15 найкращих років. І зараз я стала доволі багатою вдовою. Своєму сину я давно купила квартиру, і весь час йому допомагаю.

Але зараз мене знайшла моя рідна сестра.

Вона дізналася про те, що я отримала спадщину після чоловіка, і вирішила, що я маю їй допомогти. Донька моєї сестри вийшла заміж і не має де жити. Тому сестра вважає, що я, як багата тітка, маю купити племінниці житло.

Але я зовсім не вважаю, що я їм щось винна, тому я відмовилася, хоч і маю таку можливість. Коли мені було важко, мені ніхто не допомагав.

Тому я вважаю, що тепер, коли мені пощастило, я теж нікому нічого не винна. Ну хіба не так?

Джерело