Незадовго до того, як чоловіка випишуть із клініки, постало питання: де йому жити і пройти відновлення. Проблему порушила свекруха. Для мене з чоловіком відповідь була очевидна – у нас вдома.

Ми навіть уявно не допускали іншої версії. Але свекруха запропонувала інший варіант — на якийсь час переїхати до неї. …Упевнена, наші зі свекрухою стосунки стали натягнутими з того дня, коли під приводом допомоги мене з новонародженою донькою переселили до неї. Знала б що місяць спільного зі свекрухою проживання так зіпсує наші стосунки – нізащо б не переїхала.

Так і зараз, під пристойним приводом «допомога» свекруха планувала поселити нас у себе. Почала вона з мене. Підійшла та запитала, як ми маємо намір вчинити, коли випишуть сина? Я відповіла: «Звичайно поїдемо додому». На сказане мною свекруха з апломбом сказала: «У мого сина будинок там, де я».

Я промовчала, не стала доводити діалог до сварки. Діалог я переказала чоловікові: що таке його дім у сприйнятті мами, що таке його дім у моєму сприйнятті. І запитала його особисту думку щодо цього питання. Чоловік відповів: «Мій дім там, де ти та наша дівчинка».

На моє глибоке переконання, питання було закрито раз і назавжди. Дня через два, свекруха зателефонувала мені і в наказному тоні заявила: «Навіть не думай їхати до себе додому, поки мій син не завершить весь курс відновлення у мене вдома!» У реабілітації на її квартирі є безперечні плюси. Чоловіка відвозитимуть на відновлювальні процедури.

З її квартири на першому поверсі, це, безперечно, зручніше. За дитиною наглядає ще одна пара очей. Але… Наказувати мені, де жити і де не жити?! Проблему закрив мій чоловік у аналогічному тоні. Вона на мене образилася? Можливо, але не виказує. Я образилася на неї? Ні. Але я в шоці від такого нахабства.

Джерело