Ми з чоловіком почали зустрічатись ще в університеті. Почуття були сильними, взаємними, тому ми розписалися наступного дня після отримання дипломів. Пишне весілля вирішили не робити – з мого боку залишилася тільки далека рідня, з якою я до ладу не спілкуюся, з боку чоловіка – мама, в якої не з’явилося ентузіазму від повідомлення про весілля, і тітка, що живе в іншій області.

Перші два місяці жили зі свекрухою. У чоловіка є своя квартира від батька, але вона тривалий час здавалася. Ось і на момент нашого весілля там ще жили люди, договір з якими спливав лише за півроку.

– Незручно якось їх виселяти, у людей дитина. Вони ще й сплачують справно. Нехай доживуть до кінця терміну, а там вирішимо. Ви ж поки що й у мене можете пожити, – вмовила нас свекруха.

Півроку – термін невеликий, тому було вирішено, що не зриватимемо людей з місця. Зі свекрухою ми нормально уживалися два місяці, а потім чоловікові запропонували хорошу роботу в іншому місті. Ми вирішили, що тут нас нічого не тримає, бо й у нього, і в мене на той момент робота була така собі.

Ми зібрали речі і через тиждень вже розпаковували речі в іншому місті. Там я теж знайшла собі роботу, у чоловіка все було як обіцяно. Свекруха залишилася при своєму – квартира продовжувала здаватися, бо ми провели в іншому місті цілих п’ять років.

Але коли у чоловіка закінчився контракт, йому запропонували менш вигідні умови, заради яких залишатися в такому віддаленому місті безглуздо. Тому ми вкотре зібрали речі, але вже для того, щоб повернутися додому.

Свекруха нас зустріла медовою усмішкою, яка трималася на її обличчі рівно доти, доки вона не дізналася, що ми плануємо таки зайняти квартиру, яка за законом належить моєму чоловікові. Тут обличчя знатно перекосило, коли зрозуміла, що джерело доходу спливає з рук.

– От навіщо так поспішати? Там квартира у старому будинку, кімнати маленькі. Вам би про нову квартиру замислитися. Сьогодні стільки розкішних варіантів з гарним плануванням. Можете взяти іпотеку, ви ж ще молоді.

– Ми про це думали, про іпотеку. Ось в’їдемо у свою квартиру і накопичуватимемо на перший внесок.

– А чого вам тут не збирається на перший внесок? Ми ж вже з вами жили разом, чудово порозумілися, навіть не посварилися жодного разу.

Ми спробували пояснити мамі чоловіка, що, по-перше, ми тоді жили лише два місяці, по-друге, за минулі п’ять років ми з чоловіком уже подорослішали, обзавелися своїми сімейними звичками, і жити з мамою під одним дахом немає жодного бажання. Не тому, що вона якась погана, просто окрема сім’я має жити окремо.

– А я на що житиму, якщо ви в квартиру в’їдете? Ви ж не будете мені по шість тисяч щомісячно платити? – обурено заявила свекруха.

Звичайно не будемо, нам на іпотеку треба збирати. До того ж, з якої радості ми маємо їй щось платити? Вона ще молода жінка, їй ще навіть п’ятдесяти немає. З якої радості хтось повинен її утримувати?

Я розумію, коли чоловік навчався в університеті, там треба було за навчання платити, здача квартири була гарною підмогою. Хоча чоловік ще сам підробляв. Але наступні п’ять років свекруха просто забирала собі гроші, і їй ніхто нічого не казав. Хоча ми з таким самим успіхом могли здавати квартиру чоловіка, а гроші відкладати на іпотеку. Вже більше мільйона зібралося б.

Із мешканцями вже домовилися, що вони за півтора місяці з’їдуть. Ми ж поки що живемо у свекрусі, але здається, що незабаром самі кудись переїдемо, бо це вже просто неможливо.

В свекрухи постійні сльози, істерики, вдома дихати неможливо від корвалолу та якихось інших ліків.

Дуже пощастило, що чоловік на це все не ведеться, він чудово все бачить. І своє рішення він міняти не збирається – ми житимемо у його квартирі.

Швидше б уже минули півтора місяці і мешканці з’їхали. Ми ще спочатку думали, що не одразу туди переїдемо, адже треба буде ремонт зробити, але вже поміняли рішення – переїжджаємо одразу ж, а з ремонтом уже по ходу розберемося.

Слава Богу, що я вже знайшла роботу, бо мені не доводиться цілими днями вислуховувати скиглення мами чоловіка. Тільки на цьому й тримаюсь зараз.

Джерело