У мене була найкраща подруга, з якою ми товаришували 15 років ще зі шкільних часів. Ми повністю довіряли одна одній і були майже як сестри.

Вона дуже хороша людина, добра, спокійна, вірить у Бога, ходить до церкви. Я запросила її бути хрещеною матір’ю моєї доньки, бо кращої кандидатури, на мою думку, не було.

Але півтора року тому наше спілкування стало сходити нанівець. Востаннє ми бачилися минулого літа. Вона приїжджала до нас у гості на дачу. Приїхала якось пізно, поспіхом.

Я тоді відверто поговорила з нею, спитала, що відбувається. Може, я чимось її образила або їй просто стало нецікаво спілкуватися зі мною. То хай краще скаже прямо.

Вона відповіла, що все гаразд, щоб я не думала зайвого, просто в неї мало вільного часу.

Хоча часу насправді має багато, тому що сім’ї немає і робота 3 рази на тиждень. Після цієї розмови я дзвонила їй деякий час сама, але жодної ініціативи спілкування з її боку не побачила.

Взимку вона зустріла мою маму і вдала, що її не знає. Мама, правда, привіталася з нею сама. Весною у нашої доньки, її хрещениці, був день народження. Вона навіть не привітала дитину.

Мабуть, просто забула. Отак і закінчилася наша дружба.

Я не злюся на неї, просто дивуюся, наскільки легко людина, якій ти багато років довіряв, може просто покинути тебе і забути. Можливо, це пов’язано з тим, що ми розлучилися з чоловіком, і я сама виховую дитину.

Мабуть, з точки зору віруючої людини соромно дружити з такою, як я.

Хоча я не скаржилася і не напружувала її своїми проблемами. Я ніколи не змогла б так вчинити, хоч я й не така віруюча.

КІНЕЦЬ.