Я завжди думала, що із сусідами по дачі треба підтримувати добрі та сердечні стосунки. Коли мама їх не вітала і всіляко ухилялася від візитів, я тільки диву давалася, хіба так можна? А якщо щось станеться?

Але два випадки мене швидко відучили пускати “козу на город”.

Перший був із сусідкою, милою та приємною жінкою.

Їй було дуже близько від дороги, якщо пройти через нашу ділянку, тому ми навіть ключ їй показали на випадок, якщо нас удома немає. І довгий час було все гаразд. Вона весь час милувалася нашим городом, нахвалювала його, а добре слово і кішці приємно.

А потім ми помітили, як вона йде з родичкою викопувати трохи сортової полуниці. Просила вже, але відмовила. Полуницю продаю, і мені не вигідно, якщо хтось ще запропонує на місцевому ринку такі самі сорти.

Але тут бабки вирішили, мене вдома немає, а я назустріч виходжу, добрий день! То вони викопані кущі віддавати ще не хотіли! Потім все одно знайшли змогу залізти, але це вже інша історія. Адже не пускала б — вони й знати не знали б, що в мене де росте.

Інша бабуся була з тих, що зиму в місті проводять,  але літо на природі дарує їм здоров’я, єдина біда — нудно. Як ми приїжджаємо — вони одразу біжать поговорити, плітки останні почути. Ось ця бабка така настирлива була, її вже прямо виштовхуєш, а вона під руку — і на город, як медом їй намазано.

Сподобалися баклажани: у нас вже плодоносили. А в неї тільки цвіли. Випросила один поласувати – і як відрізало: у нас пов’яли, та так і не ожили, комахи пожерли. І потім не росли: то сухо, то сиро, то гнилизна, то черв’яки. А баба знай торгує на ринку!

Ось бажаєте вірте, бажаєте ні, але в гості я тепер тільки сама пропоную зайти. І знаєте, теж не кличуть! Спілкуємось за парканом і достатньо.

Джерело