Я завжди знала, що шлюб – це не лише сонячні дні, а й хмари, які іноді згущуються над нами. Але ніщо не могло підготувати мене того вечора, коли мій чоловік повернувся з роботи з важким виразом на обличчі.

“Все в порядку?”

– Запитала я, намагаючись звучати спокійно, хоча моє серце билося від тривоги. Він мовчки сів на диван, і його мовчання було гучніше за будь-які слова. Я сіла поряд, чекаючи на відповідь.

“Нам треба розлучитися,” – раптово випалив він, ніби це було щось звичайне. Моє серце завмерло.

“Чому?” – Це було єдине, що я змогла видавити з себе. “Я не щасливий”, – сказав він, не дивлячись на мене. “Ми обидва заслуговуємо на більше.”

Я намагалася зрозуміти, що сталося. Ми ніколи не були ідеальною парою, але я завжди думала, що ми щасливі. “Ми можемо спробувати щось змінити, піти на консультацію…” – почала я, але він перебив мене.

“Я вже прийняв рішення. Справа не в тобі, а в мені.” Я відчувала, як світ навколо мене руйнується. Все, що ми будували разом, здавалося, тануло просто

перед моїми очима. Але в той же час я розуміла, що не зможу утримувати людину, яка не хоче залишатися.

“Добре,” – ледь чутно прошепотіла я.

“Якщо це те, що ти дійсно хочеш, я не стоятиму на твоєму шляху.” З того часу кожен день став випробуванням. Було боляче бачити, як наш спільний будинок поступово пустіє.

Але згодом я зрозуміла, що це було потрібно. Я почала цінувати свою власну компанію, знаходити радість у дрібницях і вчитися бути щасливою сама по собі.

Цей досвід був болючим, але він навчив мене бути сильнішою і витривалішою.

КІНЕЦЬ.