Бувають випадки, коли зовсім не хочеться приймати допомогу від людини, от не потрібно воно тобі і все, але коли тебе не чують, то приходиться приймати вже інше рішення.

Але, в моєму випадку, це нікому не сподобається, не зрозуміють зовсім.

– Цього року я лише навесні балкон свій звільнила, прибрала там все гарно, винесла на смітник за декілька годин великих трилітрових банок штук 20, а то й більше, вже й сама не пам’ятаю, бо збилася з рахунку, поки все те шукала, а там багато ще різної консервації було! – Оксана розказала якось мені, поділилася зі мною.

Всю цю консервацію матері свого чоловіка вона викинула нарешті на смітник, а то вже ногу нікуди було поставити, все заставлено тими десятками банок.

Все літо-осінь мати чоловіка Оксани ночами не спить, стерилізує банки, варить-парить. І тягне потім їм сюди в квартиру.

Все наче промислових масштабах, відрами, бочками, десятками літрів!

Свекруха Оксани зовсім не чує свою невістку, або чути не хоче, побить завжди по своєму, – якось зізналася мені однокласниця.

– Вона свій урожай має, чи купує фрукти та овочі, – поцікавилася я.

– З травня місяця мої свекри живуть лише на своїй невеличкій дачі, садять, ростять, полять, копають і переробляють нам овочі та фрукти.

Як тільки настає кінець літа-осінь, так у нас справжнє непорозуміння в родині.

Починаються ледь не щоденні дзвінки: приїжджайте до нас – заберіть банки усі, тут для вас заготовили на зиму консервації багато.

А у мене консервацію цю в родині ніхто не їсть зовсім – ні ми з чоловіком, ні, тим більше, наші діти, можемо там якусь помідору з’їсти, або ложку салату, але не більше зовсім.

Ти ж розумієш, користі від неї ніякої, та й задоволення сумнівне, таке собі, можливо, комусь подобається, але ми такого не їмо, не любимо зовсім.

У наш час, коли в магазинах стільки делікатесів, свіжі ягоди-фрукти цілий рік, кому потрібні ці закрутки! Краще я куплю тих декілька помідор чи перцю, чи кабачок свіжий, ніж банками не корисну консервацію їсти.

Вони лише шкодять нам. Я дійсно от не люблю їх і все.

– Ну не приїжджайте за банками, скажіть їй, що не їсте таке, банку-дві візьміть для годиться, щоб вже зовсім не ображалися, якогось компоту дітям, на тому й все. Можна ж знайти хоч якесь порозуміння, щоб не викидати, адже шкода материної праці, – порадила подрузі я.

– А ти думаєш, ми не говорили їм про це? Сто разів уже намагалися донести моїм свекрам таку думку, особливо я, при кожній нагоді пояснювала їм і говорила це. Але їй хіба поясниш?

Вона нікого не слухає абсолютно, просто на своєму стоїть, мовляв, ми не розуміємо користі домашніх продуктів, які вона сама виростила, бо в магазині не такі!

Свекруха й далі продовжує на постійній основі солити свої огірки.

Якщо ми за банками не їдемо, везе їх сама до нас.

На електричку з рюкзаком і сумками, потім у метро і до нас.

Пару раз так приїжджала, кілограм тридцять, напевно, на спині притягнувши, потім лежала довго вдома з спиною.

Ось, знову в цьому році обидві лоджії мені заставила трилітровими банками, і потім раз у раз свекор привозить ще по три-чотири штуки, коли до нас в гості приїжджають.

Куди, ну куди мені це все ставити і навіщо?

Я вже й на роботі пропонувала своїм колежанкам цю консервацію – нікому не потрібно, чомусь з моїх знайомих ніхто й брати не хоче. Доводиться викидати! А що робити мені?

– Щиро кажучи, то й викидати шкода таке добро. Людина старалася, ночі не спала, вирощувала це все, збирала, консервувала, стояла біля плити, возилася з тими банками стільки часу, гроші витрачала на цукор і спеції. І на смітник? Якось не по-людськи виходить, чесне слово, трохи перебір, звичайно, – відразу донесла я свою думку Оксані.

– А що мені робити? Куди мені подіти цю її консервацію? Якщо ніхто не їсть зовсім? Я знаю, що неправильно це, але по-іншому не виходить. Вона погниє у мене там на балконі, все одно зіпсується.

– Не бери, якщо не потрібні. Відмовся. Зрештою, відвези назад до них на дачу, скажи, що ніхто не їсть її, не знаю, що з цим робити, заберіть, Надіє Андрієвно.

– Та ні! Назад! Це образа буде для неї ще та, лише гірше вийде, це вона довіку мені все те не пробачить зовсім. Я це точно знаю добре, тому не зроблю такого.

Беру із ввічливості оте все, що вони дають, дякую, було дуже смачно – і викидаю ось так потім через пів року. Адже їй ще банки повернути треба!

Щоб на наступний рік було в що урожай закривати.

Добре, що зараз їх продають в магазині, можна потім просто купити нові і привезти їй на дачу в сезон, а не відкривати кожну банку і виливати вміст, як раніше робили.

Поговоривши зі своєю подругою, у мене думки залишилися різні, непросто сказати, чи вірно вона робить у такий непростий час.

З одного боку я її розуміла, але, на мою думку, вона робить не правильно, я б так ніколи не вчинила, адже люблю маму свого чоловіка, мені її шкода.

А консервація то така важка праця, якщо брати до уваги, що старенькі батьки все те ще вирощують самі без хімікатів, то вона взагалі безцінна.

Я б сама таке з’їла, але подруга жодного разу мені не пропонувала її, хоча каже, що всім знайомим говорила, щоб забирали.

Не знаю, але я б так ніколи не вчинила.

Зараз такі ціни, що таке не викидається зовсім.

Хоча й Оксану можна зрозуміти, коли вона роками просить матері чоловіка нічого їй не везти, а та, все одно, везе.

От як тут правильно бути? Хто правий в цій ситуації?

КІНЕЦЬ.