5 років тому ми з Вікою одружилися. Весілля вирішили не грати, лише розписалися, і на гроші весілля полетіли на острови.

Незабаром у нас народилася Аніта – прекрасна дівчинка, яка все схоплювала на льоту.

З нею у нас проблем ніколи не було.

Повернувшись додому раніше звичайного, я якось випадково підслухав розмову дружини з тещею.

Остання говорила, що несправедливо по відношенню до Андрія, що він живе у дитбу динку, а Аніта – в сім’ї.

— Мама, ну ти в своєму розумі? Батько Андрія нас кинув у самий відповідальний момент.

Я знала, що там синові буде краще.

Тільки тихо ти! Саша дізнається – піде від мене.

Я увійшов у зал і запитав, про що вони говорять, і тут дружина розповіла про 4-річного Андрія, який живе в дитбудинку через неї. Я відчув якесь тепло, почувши ім’я хлопчика, і вирішив, що його потрібно усиновити.

Вже через 2 місяці Андрій повернувся додому з дитбудинку.

Хлопчик був дуже мовчазним і замкнутим у собі. Мені довелося приділяти йому більше уваги і часу, ніж Аніті і дружині.

Мої труди не пропали даром, і вже через кілька тижнів син назвав мене татом, а потім знову і знову… Моєму щастю, чесно, немає межі.

Я Андрія люблю рівно настільки, наскільки і Аніту. Не розумію, чому дружина боя лася мені про нього розповісти…

КІНЕЦЬ.