Ніколи не розуміла і не зрозумію: чому для деяких людей гаразд приїхати в чужий будинок і взяти те, що їм потрібне без дозволу?

У нашому випадку так робить свекруха. Але бере вона не для себе, а для своєї молодшої сестри – вони живуть разом, різниця у віці у них велика і, можна сказати, свекруха її виростила.

То мати чоловіка бальзам мій віділлє, то з морозилки м’ясо дістане, що я на котлети тримала. Якось нову праску для волосся забрала, без попиту, як зазвичай. Я як її не змогла найти подзвонила їй, а вона мені відповідь:

– Ой, я її Таньці віддала, у неї своя згоріла, їй треба. А ти собі нову купиш. Все не можу говорити. – І гудки у телефоні.

А тут у нас із чоловіком річниця весілля намічається, п’ята за рахунком. Запросив мене чоловік у ресторан із такого приводу. Сукня підходяща у мене є, а ось про туфлі я забула 4 роки тому, як завагітніла. І вирішила я до сукні черевичками новими розжитися.

На 9-сантиметровій шпильці, чорна класика з червоною підошвою, сидять як влиті, каблук не відчувається. На ногу напнула – не йду, а пурхаю! Розорилася, купила. Задоволена! Стояли черевички на поличці у передпокої, чекаюли своєї зоряної години.

За тиждень до річниці весілля мене затримали мене на роботі. Подзвонила я чоловікові, поплакалася на начальство несправедливе. А чоловік і сам не встигав за малу в садок. Мамі подзвонив, попросив забрати. Свекруха на роботу до чоловіка зайшла, до садка заїхала і онука додому до нас повела. От тільки я про це не знала. Як чоловік потім буркнув:

– Менше знаєш краще спиш.

Прийшла я з роботи о десятій годині вечора. Знімаю кросівки, на поличку їх ставлю поряд з туфельками новими. Туфлі? Де туфлі?

– Борисе! Де мої нові туфлі? Тут стояли, зранку особисто їх бачила! – завила я на всю квартиру, як лань поранена.

– Які туфлі? У тебе цього взуття – купа. У шафі дивилася? – чоловік зовсім проблеми не бачив.

– Яка шафа? Зранку тут стояли! Ось на цьому самому місці! – ткнула я пальцем. – Хто був? Ти малу сам забрав? Чи твоя мати приходила?

– Мама приходила, я б не встиг. – зітхнув чоловік.

Я дістала телефон, набрала номер.

– Туфлі мої, у передпокої на поличці стояли, новенькі, чорненькі. Де вони? – поцікавилася я.

– У Танюші. У тебе багато взуття, я думала – ти й не помітиш. Повернути не зможу – вона каблук зламала. Нові купиш. – І гудки.

– Нові купиш! – я прокричала чоловікові. – Ти купиш мені нові туфлі!

Чоловік відповів так само, як і на всі попередні факти крадіжки:

– Купимо, не збідніємо!

Що ж, я такі туфлі виберу, щоб від цінника він отетерів! Щоб він по п’ятах за мамою по квартирі ходив, наглядав, щоб до рук її нічого не прилипло!

Через 2 дні у магазині.

– Ти з глузду з’їхала? Та я собі новий комп’ютер купити можу! Ні! – кричав чоловік на весь магазин.

– Можеш купити новий комп’ютер. – погодилася я. – Але не купиш! Твоя мати туфлі вкрала, відшкодуй! Я хочу ці!

– Але ось, дивись, які гарні, і коштують утричі менше, їх візьми! – чоловік тицьнув мені під ніс якісь калоші.

– Вони незручні. Мої, які твоя мати вкрала, були зручні. І я не винна, що зручні для мене туфельки залишилися лише за такою ціною. Ти не бачиш нічого страшного в тому, що твоя мати в нас краде. Як ти там кажеш? “Купимо – не збідніємо!” Купуй, говорю!

Додому я летіла, як на крилах. Нове взуття було ще краще, красивіше, зручніше і дорожче, ніж те, яке свекруха стягнула. Коли ми з чоловіком підходили до під’їзду, зателефонувала мама чоловіка:

– Синку, я до вас заїду сьогодні, сестра зелень заморожену передала, а у мене в морозилці місця немає, нехай у вас зберігається, я потім заберу.

– Ні, мамо, сьогодні не заїдеш! І взагалі більше не заїдеш! Твій останній візит обійшовся мені надто дорого! Давай ти поки забудеш мою адресу, на рік хоча б, гаразд?

КІНЕЦЬ.