Я завжди з нетерпінням чекала того моменту, щоб стати незалежною від батьків. Вийшовши заміж і плануючи створити сім’ю, я відклала цю мрію в довгий ящик.

А все тому, що ми з чоловіком тимчасово переїхали до його батьків, перш ніж побудувати будинок. Плани розтягнулися на багато років, а спільне проживання зі свекром та свекрухою спричинило кризу, що ледь не призвела до розлучення.

Я завжди з нетерпінням чекала можливості зажити одній без батьків. Ще в дитинстві я хотіла якнайшвидше мати власну кімнатку і відмовлялася бути разом з братом в одній кімнаті.

У віці п’яти років мої батьки влаштували для мене меншу, але все ж таки власну кімнату на нещодавно відбудованому першому поверсі. У старших класах я не могла дочекатися, щоб закінчити школу, почати працювати і заробити на власну квартиру.

Однак у старших класах я познайомилася з Іваном, з яким ми одружилися одразу після закінчення школи. Не те, щоб я поспішала вийти заміж, але сказати йому “ні” тоді означало б розлучитися, чого я теж не хотіла.

Іван отримав від батьків земельну ділянку, де ми хотіли побудувати будинок, а до того часу вирішили жити з батьками.

У них було п’ятеро дітей, і Іван був наймолодшим, тому, оскільки всі, крім нього, вже покинули гніздо, місця в будинку було вдосталь, до того ж, будинок батько вибудував на два поверхи.

Нагорі у нас була ванна кімната з убиральнею, і ми перетворили дві кімнати на спальню та вітальню. Ділили ми зі свекрухою лише кухню.

Ми були вдячні з чоловіком за такий притулок. Але проблема була в тому, що минув час, а будівництво будинку так і не розпочалося.

Виявилося, що щось там з тою землею не в порядку, але мало ось-ось все вирішитися

Тільки це “ось-ось” затягнулося на дванадцять років, поки ми не змогли закласти перший камінь. За цей час я привела на світ двох дітей і дякувала Богу, що у мого чоловіка було стільки братів і сестер, і ми змогли ще одну порожню кімнату перетворити на дитячу.

Але в нашому домі було тісно, ​​і я все більше і більше злилася через це. Моя свекруха була хороша людина, але у мене було відчуття, що вона завжди робила зі мною щось навмисне і вважала, що я все роблю неправильно.

Від виховання дітей до розвішування одягу. Коли я планувала спекти торт для всіх, вона робила все, щоб випередити мене, щоб похвалили її.

Коли мені час від часу потрібно було кудись побігти, і я хотіла, щоб вона приглянула за дітьми, то їй, яка цілими днями сиділа вдома чи на грядках, раптом треба було йти в магазин за чимось у місто…

Однак більшою проблемою було те, що вона продовжувала втручатися в наші рішення та маніпулювала Іваном. Іван завжди робив вигляд, що погоджується зі мною, але врешті-решт зробив усе, що хоче мама.

Вона також давала йому поради щодо планування нашого будинку. Вона наполягла на тому, щоб кухня була там то і там, а вітальня з іншого боку, але мені так не подобалося.

Я хотіла мати сучасну велику відкриту кухню, щоб я могла спілкуватися з рідними людьми під час приготування їжі, а не бути замкненою десь на самоті.

Ми з Іваном спочатку домовилися про це, але через деякий час я дізналася, що плани в Івана змінилися і не в мою сторону. Саме в цей момент почалася велика криза нашого шлюбу, хоча в цьому конкретному випадку після довгих суперечок він зі мною погодився.

Коли ми нарешті почали будуватися, ситуація в будинку ставала дедалі нестерпнішою. Це був приблизно той час, коли закінчилася моя декретна відпустка, і я змогла повернутися до роботи, що стало моїм єдиним світлим моментом.

Вдома мене дратувала свекруха, яка, мабуть, поставила собі за мету розлучити нас, а Іван – усе більше підпорядковувався мамі. Ми сперечалися про все, і я поступово перетворилася з ніжної жінки на якусь злючку.

Будинок ми здебільшого будували самі, допомагали батько та брат чоловіка. Не стільки тому, що ми хотіли заощадити якомога більше, а радше тому, що Іван не довіряв працівникам і не хотів, щоб вони зіпсували будинок його мрії. У результаті, однак, будівництво затягнулося.

Ось таким чином я вирішила поставити в нашій історії жирну крапку. Ми не планували розлучатися. Я просто переїхала з дітьми в сусіднє містечко за двадцять кілометрів. Ми домовилися про це разом з Іваном, тому що йому теж ця ситуація не подобалася.

– Давай відпочинемо один від одного і дізнаємося, чи наша криза викликана лише проблемною ситуацією, чи вона гірша.

Можливо, це була доля. Менше ніж за тиждень я знайшла ідеальну квартиру в оренду. Ціна була навіть кращою, ніж я сподівалася, і власники погодилися, що я можу перефарбувати їх стіни в білий колір. Ми переїхали з дітьми через місяць.

Я чудово провела там час. Було літо, і через багато років я мала відчуття, що нарешті знову дихаю. Ми з дітьми ходили на річку, яка знаходилася недалечко від нас, а у вихідні іноді відвідували Івана на будівництві.

Взимку ми дітей перевели до міської школи, і я все більше закохувалася в своє життя. Моя найкраща подруга жила в цьому ж місті, і я нарешті мала час піти з нею на каву та випити “червоненького”, а не прибирати за всіма у великому будинку.

Минув рік і було ще одне літо. Як я певним чином очікувала і найбільше сподівалася, що стосунки з Іваном за цей час перевернулися на 180 градусів.

Ми разом ходили на побачення і телефонували один одному майже щодня. Коли нарешті ніхто не втручався в наші стосунки і стрес від життя з батьками зник, ми раптом знову сподобалися одне одному.

Ми прожили в квартирі ще рік, до наступного літа, перш ніж нарешті переїхали в наш новий будинок. Тимчасово ще можна було жити, в інтер’єрі ще багато чого доробляти. Але ми не заперечували, принаймні всі могли знову взятися за роботу.

Ми хотіли якомога швидше жити разом. Кризу вдалося уникнути, і ми з Іваном щасливі разом досі. А ще я щаслива, що здійснила свою мрію про самостійне життя.

Ось таке в мене життя. Спершу не веселе, але, дякувати Богу, все закінчилося добре!

Бережіть себе та своїх рідних!

Джерело