Одна не дуже молода жінка була в гостях у знайомих. Гарний будинок, добрі люди. Чоловік її, сивий і вже почав трохи сутулитися, сидів на дивані і розмовляв з гарним молодим хлопцем. Щось розповідав йому.

І жінка раптом помітила, як постарів її чоловік. Який гарний хлопець! І який майже старий сидить поруч. Зовсім негарний. Зморшки, сивина, лисина просвічується…

Натруджені руки, живіт випирає. І шия індича, шкіра складками зібралася. Це так помітно поряд із молодим міцним чоловіком.

Зовсім дідок. Порівняно з гарним хлопцем – дідок…

Вони сварилися з чоловіком, як усі. І жінка іноді вередувала і влаштовувала скандали. І лаяла чоловіка. Так в усіх життя було. Вони прожили майже сорок років разом.

І жінка раптом зазнала припливу гарячої любові навпіл зі страхом втрати. Вона не помітила, як чоловік постарів. Вона дивилася не на молодого красеня; а на свого Сергія.

І це було найсильніше відчуття кохання за все життя. Відчуття крихкості близької людини та швидкоплинності життя.

Вона побачила старість чоловіка. Контраст допоміг. І відчула своє кохання. І страх утрати. І жалість. І згадала, скільки їй років… І вийшла з кімнати, щоби не розплакатися.

Хоча нічого страшного не сталося. Нічого сумного не сталося! Поки що не сталося.

І вдома жінка сказала чоловікові: «У мене нікого немає, крім тебе!», хоча були дорослі діти, онуки, брат і сестри, подруги, колеги… А чоловік просто її обійняв міцно.

І нічого не сказав. Все й так зрозуміло. І треба жити далі. Разом. Так і живемо…

КІНЕЦЬ.