Одна жінка на сайті знайомств свою фотографію розмістила. Зробила вона це від розпачу та самотності, зовсім не сподіваючись на добрий результат. Марна ця справа. Але вона просто не знала, що робити. І фотографію розмістила п’ятнадцятирічної давнини. Де вона була стрункою ще, симпатичною, з густими кучерями…

Вона інакше виглядала зараз. Не впізнати. Від лікування розповніла сильно, волосся стало рідше, з’явилися зморшки… Страшно в дзеркало подивитися. Але так вона вчинила, ні на що не сподіваючись. Крок відчаю, коли точно знаєш, що не дістанеш. Але все одно підстрибуєш…

І їй почав писати чоловік. Вона відповідала, – зав’язався роман у листах. Ця людина була ніби для неї створена, вона розуміла з півслова, любила те саме, що і вона, – ті ж книги, фільми. І жарти були загальними, їх смішило одне, й те саме. І зовні ця людина була такою, якою має бути, якої вона й чекала: як актор зі старих фільмів. Мужній, сильний, з великими рисами обличчя.

І кохання прийшло до жінки. Але зізнатися, що фотографія стара вона боялася. Не могла. Коли вона писала своєму чоловікові, їй здавалося, що вона така, як на фото. А потім вона виринала з теплих вод, бачила своє відображення, згадувала, як виглядає і скільки їй років… Згадувала про хворобу. Але зізнатися не могла.

І ось ця людина повідомила, що прилітає з іншої країни, щоб зустрітися. І запропонував місце зустрічі, біля входу до старовинного парку. Написав, що дуже чекатиме. І одразу впізнає свою Олену.

Жінка не стала намагатися привести себе до ладу. Не пішла в салон щось робити із волоссям. Не купила одяг, який корегує фігуру. Толку в ньому. І навіть фарбуватися не стала. Все це марно. Жалюгідні хитрощі. Не залишилося подібності до старого фото. Інша людина. Повна немолода жінка з хворобливо жовтим набряклим обличчям.

Вона вирішила прийти та сховатися. Особливо не намагаючись, все одно її не впізнати. Здалеку подивитися на свого коханого. А потім написати йому правду та обірвати зв’язок. Закрити свій обліковий запис. І дожити своє гірке життя на самоті.

Вона прийшла до парку. Заздалегідь прийшла на годину раніше, щоб вибрати місце, де її не видно буде, а вона зможе дивитися на коханого чоловіка.

Але чоловік теж прийшов наперед. І теж на годину раніше. Сам не знаючи, навіщо. Але ось так прийшов і стояв там, біля входу, де дерева сипали жовте листя за парканську огорожу.

І, знаєте, цей чоловік Олену вмить впізнав, хоча там натовп людей був. Екскурсії, туристи… Підійшов до неї та обійняв. І в руці він мав червоні троянди, про які він згадав тільки потім. І вручив Олені чудовий букет, не зводячи очей з її обличчя.

Він тільки казав: мовляв, треба ж, ти теж відчула і прийшла раніше. Я так хотів побачити тебе, от і зустрілися! І ще багато всього теплого і ніжного говорив цей чоловік, обіймаючи Олену за плечі.

Він впізнав. Коханих, надісланих долею, ми впізнаємо відразу. Як би вони не виглядали. Ми не бачимо своїх краще, ніж вони є. Не бачимо й гірше, ніж вони є. Ми їх просто бачимо та впізнаємо. Це моя людина! І все. А які у неї локони чи зморшки – це неважливо. Ось наша людина. І цього досить люблячому серцю…

Таке рідко буває. Але буває. Своїх впізнаєш в будь-якому вигляді, в будь-якому натовпі. І тепер ці люди разом. А Олена виглядає зовсім інакше. І здоров’я поправилось. А фотографію із сайту вона видалила, – навіщо? Тепер все добре. Настало щастя. Прийшла своя людина.

Але фотографії все одно дякує. Є щось лікувальне та захисне у наших хороших старих фотографіях.

КІНЕЦЬ.