Мої відносини з мамою були натягнутими в основному через відстань між нашими будинками.

Я запропонувала їй пожити у нас, але вона наполягла на тому, щоб привезти з собою 6 кішок – що було неможливо в нашій маленькій квартирі на 8-му поверсі.

Тож вона залишилася жити у себе. Спочатку я підтримувала її матеріально, побоюючись, що її пенсія не покриє її потреб.

Однак я виявила, що всі перераховані мною гроші вона витрачає на годування вуличних тварин.

Щоб мої гроші використовували за призначенням, я вирішила сама щотижня купувати їй предмети першої необхідності.

Моє збентеження досягло піку, коли чоловік розповів мені, як вона жебракує в метро, підриваючи сенс фінансової підтримки, яку я надавала їй з наших загальних коштів.

Цей випадок, що стався після 15 років мого шлюбу, змусив мене глибоко засоромитись перед чоловіком.

Коли ми з нею поговорили, вона спокійно розповіла, що її пенсія повністю йде на догляд за вуличними тваринами.

Хоча я захоплювалася її співчуттям, але також турбувався про те, як це позначиться на нашій репутації.

Ми не були достатньо багаті, щоб утримувати всіх вуличних тварин, про яких вона дбала.

Зрештою, ми з чоловіком погодилися щомісяця виділяти їй пару тисяч на утримання тварин за умови, що вона не буде жебракувати.

Ця угода, хоч і була корисною, залишала в мені тривогу з приводу того, що я можу знову побачити її в переходах.

Наша історія відображала складну взаємодію доброти, необхідності та суспільного засудження в нашому житті…