П’ять років тому я розлучилася зі своїм чоловіком Олексієм, і це розставання досі завдає мені болю.

Незважаючи на двох наших дітей, котрі повністю повторюють сім’ю Олексія, наші стосунки не збереглися.

Моя колишня свекруха була чудовою бабусею. Вона грала і майструвала разом із дітьми, створюючи незабутні спогади.

Коли ми з Олексієм розлучилися, вона благала мене залишитись поруч, пропонувала свою чотирикімнатну квартиру, але я не змогла винести зв’язку з цією сім’єю.

Я обірвала всі контакти, навіть коли вона намагалася відвідати мене або зателефонувати. Нещодавно, зіткнувшись із фінансовими труднощами та хворобою матері, я потяглася до неї, проковтнувши свою гордість.

Я чекала тепла, бабусиної турботи, але її відповідь була холодним душем для мене.

“Не потрібно, Аліна, вже надто пізно”, – сказала вона, – “Я ледве вижила, втративши їх одного разу, і не зможу зробити це знову. Нехай усе буде так.

Діти виростуть, і тоді я налагоджу з ними стосунки. А поки що прощавай”. Її слова збентежили мене. Як бабуся, життя якої колись було зосереджено навколо онуків, могла так легко відокремитися?

КІНЕЦЬ.