Коли я вийшла заміж за Павла, то він одразу почав мене вмовляти народити дитину. Я цього зовсім не хотіла, та й морально не була готова стає матір’ю. Але він не припиняв своїх спроб, постійно вмовляв, говорив про те, як мріє про сина. Павло старший за мене на кілька років, тому він уже і був готовий до дітей.

Але я хотіла вільного життя, я хотіла ще більше погуляти і не думати ні про що. А дитина – це велика відповідальність, до якої я не готова і чесно чоловікові про це заявляла. Тоді Павло підключив важку артилерію – свою маму.

Свекруха спочатку мало не щодня розповідала не про те, як чудово побачити перші кроки дитини чи її посмішку. Але потім вона почала прямо мені заявляти, що чоловікові потрібне продовження роду. І якщо жінка не здатна йому народити, він знайде іншу. Тим паче Павло уже довго чекає.

Це мені 30 років, а йому вже 37 років. Тоді я стала готувати себе до думки, що все ж таки дитину народити треба. Коли Павло почув, що я замислююся над дитиною, то пообіцяв мені повністю допомагати з нею. Домашні справи ми ділили порівну, він казав, що після роботи гулятиме з малюком, щоб я могла відпочити. Пізніше підключилася і свекруха, сказала, що ночами сидітиме біля онука, щоб я могла виспатися.

Я їм повірила та довірилася. Народила сина. Всі були такі раді і щасливі. А мені після пологів було так важко, тим більше самі пологи пройшли важкувато. Але реальність виявилася зовсім іншою Ніхто мені не допомагав. Свекруха приходить до нас на 5 хвилин лише глянути на малюка, потримати його три хвилини на руках і все.

А чоловік заявляє, що якщо я сиджу вдома, то сама можу зробити все без його допомоги. З дитиною він не гуляє, як обіцяв. Говорить, що втомлюється на роботі. Я психанула, зібрала свої речі та пішла від них. Вони самі хотіли дитину – нехай отримують, я до цього одна не готова.

Джерело