Після народження дuтuнu я сподівалась, що наші з чоловіком батьки підтримають нас. Та в день виписки вони просто вiдмoвилиcь від нас

 

Я зразу ж подзвонила Дімі, щоб він приїхав. Його не довелось довго чекати, адже він злякався, що зі мною чи сином щось трапилось. Коли я розповіла йому про нову породілю та її дитину, чоловік подивився мені в очі і промовив тихо “Ми не можемо дозволити, щоб ця дитина провела дитинство в дитячому будинку!”. І ми вирішили, що заберемо й цю дитину в свою сім’ю.

День моєї виписки з лікарні був не менш хвилюючим, ніж самі пологи. Коли ми з нашими синами приїхали додому, то я подзвонила своїм батькам і запитала чому вони не приїхали. На це мама сказала, що ми зробили велику помилку, не відмовившись від нашого хворого сина. Адже це дуже великий тягар. А потім додала, що вони з батьком не будуть нм допомагати. Я розгубилась і не знала як сказати про це Дімі. Але він все зрозумів з виразу мого обличчя. А потім повідомив, що його батьки сказали те ж саме. Тобто ми лишились без підтримки від найближчих людей в такий нелегкий для нас час.

Ми розуміли, що тепер лишились самі і маємо бути сильними заради наших дітей. Минали дні, тижні… Ми вже звикли до ролей батьків. Ми боялись, що сини, Назар та Марк, будуть дуже вередливі і нам буде складно. Але вони росли та розвивались як і всі інші діти. В пів року вони вже самі сиділи, а в рік вже активно бігали по дому.

Ми розуміли, що наші діти особливі, тому я намагалась приділяти їм майже весь час. І я дуже рада, що ДІма допомагав мені, не зважаючи на роботу. Ми ні дня не пошкодували про свій вибір. Лише дякували Богу за таке щастя!

В 6 років Назар та Марк вже вміли рахувати та трішки читати. Словом, вони нічим не відрізнялись в розвитку від інших діток. Наші батьки врешті-решт змінили свою думку і почали потроху приймати участь у житті онуків. Ми вперше після пологів зібрались всією родиною коли наші сини йшли в перший клас. Зрозуміло, що в класі знайшлись діти, які дразнили та ображали Назара та Марка, тому нам довелось переїхати. В новій школі нашим синам дуже подобалось, тому що вона була для особливий дітей – там теж були учні з синдромом Дауна.

Зараз ми знову всі спілкуємось як раніше. Але ми з Дімою почуваємось щасливішими ніж колись, адже тепер в нас двоє чудових синів. Люди називають нас героями, бо виховуємо особливих дітей. Але ми себе такими не вважаємо – ми просто дуже любимо наших дітей.

Герої – це люди які врятували чиєсь життя, загасили пожежу чи зробили щось майже неймовірне. А ми просто подарували нашим дітям щасливе дитинство: затишний дім та люблячих батьків, які готові на все заради них. І коли хтось нас питає чи не шкодуємо ми про наш вибір, ми завжди відповідаємо, що так мало бути й по-іншому ми не могли вчинити. Це наші діти і ми їх любитимемо завжди!

Джерело

Для продолжения статьи перейдите на следующую страницу в низу⇩