Антоніна та Ігор були одружені двадцять років. Виростили доньку Інгу, на сьогоднішній день студентку університету, звели заміський будинок, невеликий, але дуже затишний. За всі ці роки Ігор показав себе люблячим та дбайливим чоловіком та батьком. Якось не приїхав додому на вечерю.

Тоня не дуже й стурбувалася, Ігор іноді затримувався після роботи. Задзвонив телефон, висвітлився номер чоловіка, але говорив співробітник поліції. Повідомив, що Ігор потрапив у ДТП і швидка допомога забрала його до лікарні. Ігор вижив. Але йому було необхідне тривале лікування. Лікарі сказали, що у кращому разі він залишиться інвалідом-візочником.

Інга буквально днювала і ночувала поряд із батьком. А ось Антоніна більше розпитувала лікарів, намагаючись зрозуміти, наскільки реальним є шанс чоловіка на повне одужання. Їй сказали, що це дуже довго, дуже складно та дуже дорого. З’ясувавши всі подробиці, Антоніна звернулася до дочки. — Інго, сподіватися, що Ігор поверне своє здоров’я сенсу немає. Тому я вирішила відправити його до інтернату для інвалідів.

— Як ти так можеш говорити? — у дочки з очей ринули сльози. – Тато все життя працював, щоб нам з тобою було добре. — У тобі кажуть емоції, — спокійно парирувала мати. — Я ж говорю як прагматик. Тобі треба продовжувати навчання. Я не бажаю мучитися з інвалідом.

А в інтернаті за ним буде забезпечено належний догляд. Дружина подала на розлучення. Забрала собі заміський будинок. Тепер живе там із своїм новим чоловіком. Як виявилося, вони вже років зо п’ять, як крутять шури-мури за спиною Ігоря. Інга забрала батька з лікарні до своєї міської квартири, перевелася на заочне відділення, знайшла роботу.

Кожну вільну хвилину приділяє батькові. На подив лікарів, Ігор швидко пішов на виправлення. Друзі та колеги зібрали гроші, щоб сплатити за лікування Ігоря за кордоном. При успішному результаті хворий повністю вилікується.