Весь час, поки чоловік їздив на будову в Чехію, я добре облаштовувала побут у хаті його мами й тата, адже після весілля ми разом стали жити у них.

Батьки чоловіка сприймали мене добре, хоча мали й доньку Ірину, але вона зрідка з’являлася у нас, і ніколи ні в чому не заважала, а на житло батьківське ніколи претендувати не буде, адже в них з чоловіком є квартира своя у місті, нащо їй хата стара.

Дмитро привозив додому щомісяця добрі гроші, я наймала в селі працьовитих чоловіків, щоб поставити новий паркан, почистити гарно криницю, а ще ми побудували новий великий сарай і облаштовану, зручну літню кухню.

За два роки, що мій чоловік працював за кордоном, хата моїх свекрів стала, як писанка, такого обійстя навіть у найкращих сільських господарів немає. Ми дуже старалися, особливо Дмитро.

Коли у нас на світ з’явився синочок, чоловік вирішив залишитися в Україні, знайшов роботу вдома, тим паче, що грошей ми трохи й собі відклали.

Все йшло у нас дуже добре, але одного дня родинна ідилія наша закінчилася. Ірина розлучилася з чоловіком та повернулася зі своїм сином додому, стала жити з нами.

Нам з Дмитром та сином прийшлося звільнити дитячу кімнату, в якій ми зробили дуже хороший ремонт, адже сама хатина невеличка, всього 3 кімнати: в одній батьки, у другій ми з чоловіком, а у третій поселилася Ірина.

Відтоді все й почалося. Свекри лише доньку й шкодували, всю пенсію їй віддавали, для неї відкладали копійку, лише її дитину гляділи, адже вона одна. І, що саме образливо для мене, постійно стали мені в усьому докоряти, чого раніше ніколи не було, адже ми жили дуже спокійно і мирно завжди. А зараз, все, що не роблю – все не так.

Я вже сто разів пошкодувала, що так вчинила з грошима, не варто було вкладати гроші в чужу хату. А найгірше для мене стало те, що свекруха стала просити постійно Дмитра, щоб він і сестрі своїй частину зарплати щомісяця давав, адже вона одна виховує дитину і зараз їй дуже важко.

Такого я вже точно чути не хочу, тоді я сказала відразу чоловікові, щоб ми взяли відкладені гроші і знайшли в селі якусь хатину. А там, як трохи дитина підросте, Дмитро знову поїде за кордон і ми й свою хату облаштуємо.

Але чоловік мій проти, він категорично відмовляється, каже що в цю хату він стільки вклав своїх сил, праці та грошей, що їхати нікуди не збирається, нехай сестра їде, якщо їй щось не подобається, хоча сам нічого їй не говорить. Вони усі й так нормально живуть, виходить, що мені лише це все не подобається.

Я тепер зовсім не знаю, що мені робити тепер. І в цьому домі я не відчуваю господинею себе, а Дмитро міняти нічого не збирається, йому й так добре. Але хіба це нормальне життя для мене? Який тут вихід можна знайти?

Джерело