Нещодавно п’ятирічний син запитав мене:

– Тату, а як ви з мамою познайомилися? Як ти її покохав?

Друге питання поставило мене в глухий кут. Оскільки я в дитячій психології розбираюся не дуже добре, то перенаправив дитину до дружини. Ну вона й розповіла:

– Познайомились, коли були студентами, разом у інституті навчалися. Татові твоєму я відразу сподобалася. Він гарно за мною доглядав, дарував квіти, запрошував на побачення. А одного разу навіть урятував мене від хуліганів. А потім запропонував вийти заміж.

Загалом начебто все так, та не зовсім. Ось як було насправді. Після закінчення школи я поїхав вступати до інституту економіки та управління, який знаходився в іншому місті. Оселився у гуртожитку.

А треба одразу сказати, що я із сім’ї не дуже забезпеченої. Стипендії не вистачало, а батьки не могли мені помагати грошима. І ось почалися голодні студентські роки. Навіть пам’ятаю такий випадок: купував я в буфеті сосиску в тесті, а поки розплачувався, хлопець, який стояв позаду мене, відкусив шматок. Я засмутився – це ще м’яко сказано! Загалом, мало не побилися ми через цю сосиску. Зараз, звичайно, смішно – розумію, що ми обидва голодні були, і зла на однокурсника не тримаю.

Загалом, жили ми не багато, але весело. Постійно якісь тусовки із піснями під гітару. Вечері готували щось майже з нічого. Я тоді навіть навчився драники з картопляної шкірки робити і салат із кільки. А що? Нічого так, смачно навіть якщо більше нічого немає.

А поряд із нами був жіночий гуртожиток. І мешкала там дівчина-«мажор». Ну, ми її так називали. А мажорство її полягало у тому, що їй щомісяця з дому надсилали непогані гроші. Загалом, їжі вона, на відміну від нас, не потребувала.

Спочатку за нею, а її звали Олена, почав доглядати мій друг, але серйозного там нічого не було. А потім і я підтягнувся: самі розумієте – спільні компанії і таке інше. Олена – дівчина гарна, але, мені зараз соромно сказати, спокусило мене в ній не це. Мені тоді дуже хотілося їсти, а в неї завжди було чим поживитися.

І ось я почав входити до неї в довіру. Запрошував погуляти, але ходили ми вулицями та парками. Львів, де ми вчилися – місто гарне, там є, на що подивитися. Але мені завжди хотілося їсти, а я не знав, як щодо цього підкотити до Олени.

І ось, якось вона сама мені каже:

– А що це ми вічно вулицями ходимо? Давай зайдемо до кафе, перекусимо.

А я й не знав, як відмовити. Звичайно, ми тоді були хлопці – молоді та нахабні, але не настільки. Ну, кафе так кафе. А там прийнято за себе і за дівчину платити. Ще не знаючи, як я викручуватимуся, сіли ми за столик. Я відразу замовив бутерброд із сиром та чай, а Олена, дивлюся, меню уважно вивчає, а потім видає: салат «Цезар», смажена курка з картоплею фрі та кава з круассаном на десерт.

Я аж зблід: розумію, що це не потягну. Сиджу, пʼю чай і пальцями в кишені копійки перераховую. А Олена все це побачила, збагнула, в чому справа, і каже:

– Та ти не хвилюйся, я заплачу.

Незручно, звичайно, було, але від серця відлягло. Поїли ми, вийшли з кафе, погуляли ще, дійшли до гуртожитку і почали прощатися.

– Ну ти заходь ще, – каже мені Олена, – а щодо їжі не хвилюйся. У мене є, ти звертайся – підгодую.

А сама усміхається. Ну, думаю, запав я їй у душу. Не знаю чим, але підкупив. Продовжили ми зустрічатися, і я просив у неї їжу в борг. А потім зовсім нахабнів: ночами пробирався до жіночого гуртожитку, де мене підгодовували.

Далі більше. Став я не тільки в гостях харчуватися, але ще й з собою їду брати, щоб і «співкамерників» підгодовувати своїх. І ось, зажили ми в розкоші та багатстві. У нас тепер і хліб із салом, і макарони, і цукерки зі згущеним молоком, а не як раніше – кілька в томаті та салат із морської капусти.

А Олена, мало того, що гарна, то ще й добра виявилася, їжі для нас не шкодувала. І ось одного разу, в черговий мій прихід вона простягла мені пакунок.

– Це від мами, – сказала. – Я розповіла їй, що мій хлопнць – вічно голодний, ось вона спеціально для тебе прислала.

Я розгорнув пакунок, а там – тушонка, ковбаса, пиріжки домашні! Загалом тепер стала мама Олени відправляти «передачу» і їй, і мені. І тоді я зрозумів, що остаточно закохався!

А від хуліганів я Олену якось справді врятував. Гуляли ми якось увечері, і троє хлопців пристали до нас. Ну, як завжди:

– Дівчино, чого ти з цим хлюпиком ходиш? Пішли з нами – у нас кіно, вино та доміно!

А я тільки на вигляд хлюпик, а сам жилистий, та ще й боксом у старших класах школи займався. Загалом, я їх розкидав. А Олена на мене тоді зовсім іншими очима подивилася.

Так, покохала вона мене за сміливість, а я її за їжу. Але не за їжу, звичайно, а за доброту її. Та й від тещі такої хіба можна відмовлятися? Ось тільки дитині п’ятирічній дитині складно було всю цю історію переказати, та й не зрозумів би син нічого. Сподобалася, гарно доглядав – ну хай так і буде.

КІНЕЦЬ.