Я завжди вважала, що зробила для своїх дітей все, що від мене залежить, адже я їх виростила, до людей довела, освіту дала. А от житлом я їх не можу забезпечити, так вже сталося. Ми з чоловіком собі планували одне, а воно вийшло зовсім по-іншому.

Дітей у нас двоє: донька Наталя, 38 років, і син Матвій, 30 років. Діти вже давно самостійні, живуть окремо. Ми їм можемо, хіба що, продуктами з села допомогти, бо грошей зараз у нас немає зайвих.

Ми з чоловіком уже вийшли на пенсію, і додаткових заробітків не маємо. Але мій Микола все життя по заробітках їздив, де і лишив своє здоров’я, тому ми зараз обоє сидимо вдома і домашнім господарством займаємось.

До чогось дуже суттєвого нам не вдалося доробитися, але ми змогли збудувати гарний, просторий будинок для себе, в якому зараз і живемо. Про дітей ми теж думали, планували і їм з житлом допомогти, та хто знав, що чоловік захворіє і не зможе більше їздити на заробітки? А я, може б і поїхала в яку Італію чи Іспанію, але на кого я чоловіка залишу, та й хата, господарка.

Одним словом, вирішили ми, що нам двом того, що ми маємо, ще й як вистачить до кінця життя, а діти молоді – нехай працюють і заробляють на себе і на житло. Ми хотіли їм підсобити, але не вийшло, то що тепер поробиш?

Донька наша, Олена, першою заміж вийшла. Ми їй весілля гарне зробили, таке, як вона хотіла, всі гроші з конвертів ми їм віддали, а самі навіть в борги влізли. Та ми з цього проблему не робили, адже ж для рідної дитини старалися.

Донька пішла жити в невістки, у батьків зятя була велика трикімнатна квартира в місті, і вони не мали нічого проти того, щоб молодята жили з ними. Виділили їм окрему кімнату, в їхні справи, як я зрозуміла, особливо не втручалися, так що доньці моїй, можна сказати, пощастило.

Син теж, відразу після закінчення школи, поїхав в місто вчитися, потім там роботу знайшов, і вже додому повертатися не захотів. Юрко вважає, що в місті більше перспектив для нього, тому винайняв собі невелику квартиру, і став там жити. До нас приїджає не часто, бо дуже зайнятий.

А ось донька любить у нас гостювати, і внуків частенько нам привозить, бо знає, що для нас з чоловіком це найбільша радість. Зять теж любить в село приїжджати, він ніякої роботи не боїться, мій чоловік так його любить, як рідного сина – ніколи ще зять йому ні в чому не відмовив.

Щоправда, всю роботу по дому і по господарству нам допомагають робити донька з зятем – чи город посадити, чи урожай зібрати, чи паркан поставити, чи дах підлатати. Ми з чоловіком дуже тішимся з цього, бо ж самі уже не можемо всю роботу на собі тягти.

Раділа я, що у нас в родині все так добре, але нещодавно все настільки змінилося, що я просто не знаю, що й робити. Справа в тому, що син наш розписався з дівчиною, вона вже й дитину чекає. Юрій роботу втратив, і платити за оренду житла зараз не може. Тому він попросився до нас.

Ну як я не пущу рідного сина? У нас же дім великий, всім місця вистачить. Невістка хороша така дівчина, спокійна. Вона родом з багатодітної родини, свати їй точно нічого дати не можуть, тому вона радіє будь-якому варіанту.

Син з невісткою переїхали до нас, Юрій роботу знайшов, працює водієм в маршрутному автобусі, це не зовсім те, про що він мріяв, але на хліб вистачить, а потім він планує щось інше шукати.

Все було б добре, якби не донька. Олені дуже не сподобалося, що ми прийняли брата з дружиною до себе. Вона вважає, що коли Юрій обживеться у нас, то вже буде вважати наш дім своїм, як воно зазвичай буває.

Олена заявила, що в такому разі ми з чоловіком уже маємо розділити між дітьми спадщину, і на її частину оформити на неї дарчу, щоб в майбутньому не було проблем. Донька вирішила, що тільки так буде справедливо.

А мені ця ідея якось зовсім не до душі, адже ми з чоловіком ще не старі, і як це вже майно ділити? Не знаю, що робити? Як маю вчинити, щоб і самій нічого не втратити, і щоб ворожнечі в сім’ї не було?

КІНЕЦЬ.