Протягом десяти років мій будинок був сповнений життя та сміху. Мій син Антон, його дружина Олена та їхні троє дітей жили зі мною під одним дахом.

Я не скаржилася: мені подобалося, що будинок не порожній, і я раділа можливості бути ближчою до онуків. Я брала на себе всі витрати по дому, коли вони, хоч і працювали, гроші на загальне господарство не відкладали.

Але ось настав день, коли Антон з сім’єю переїхав до свого нового будинку, який вони змогли придбати – завдяки моїй допомозі. Мені було сумно відпускати їх, але я щиро раділа за них.

Через кілька місяців, коли моє здоров’я погіршилося, і мені знадобилася допомога, я зателефонувала Антону: — Привіт, синку, як ви? Мені стало трохи тяжко, може, ви заскочите на вихідних?

Мені потрібна допомога у господарстві.

— О, мам, у нас так багато справ з новим будинком, та й діти у школі…

Не впевнений, що зможемо приїхати. Але ми обов’язково подумаємо як допомогти.

Обіцянки залишилися обіцянками, і я усвідомила, що тепер вони надто зайняті своїм новим життям. Серце стискалося від образи, але я вирішила, що настав час перестати чекати допомоги.

Зібравши волю у кулак, я звернулася до місцевого центру соціального обслуговування, де мені запропонували послуги помічниці по господарству.

Я також записалася до клубу людей похилого віку, де знайшла друзів та підтримку. За кілька тижнів я знову зателефонувала сину: – Привіт, Антоне.

Я хотіла сказати, що я тепер не одна, маю помічників і нових друзів. Але я завжди буду рада вас бачити. – Мам, я такий радий за тебе! Ми скоро приїдемо, обіцяю.

Мені було сумно, що ситуація склалася так, але я була рада, що змогла знайти вихід. Я зрозуміла, що іноді потрібно прийняти ситуацію і знайти сили піклуватися про себе.

КІНЕЦЬ.