– Ти дивись, яка вона поважна стала. Квартиру купила! А нам, своїм найкращим подругам, нічого і не сказала, – перешіптувалися в коридорі дві мої співробітниці, з якими я і справді певний час дружила. Але потім сталася одна ситуація, яка змусила мене переглянути своє ставлення до нашої дружби.

Їхню розмову я почула випадково, коли йшла в туалет мити горнятко від кави. Спочатку я навіть трохи засмутилася, але потім вирішила, що це навіть на краще, бо вони ще раз підтвердили, що я була права щодо них.

На цю роботу я прийшла ще 10 років тому, відразу після університету. А Світлана і Марина, які згодом стали моїми подругами, вже там працювали.

Вони спочатку мене дуже добре прийняли, і я раділа цьому, що на роботі буду мати справжніх друзів. Мене дещо бентежила наша різниця у статках, адже я була на той час доволі бідною, мама мене сама ростила, і все, що у нас було – це невелика однокімнатна квартира в старому будинку.

Але я планувала, що сама на все з часом зароблю – і для себе, і мамі допоможу. Ходила я одягнена дуже скромно, в той час як мої подруги одягалися лише в дорогі брендові речі. Та з цього я теж проблему намагалася не робити, бо кожну гривню відкладала, щоб купити житло.

Подруги часто кликали мене з собою десь ввечері після роботи в кафе посидіти. Вони завжди замовляли собі дорогі суші, вино, а я намагалася вибрати щось подешевше, бо лишати в кафе за вечір тисячу гривень мені аж ніяк не хотілося.

Через це подруги наді мною вже стали піджартовувати, але я думала, що вони по-доброму це роблять, тому не ображалася. Хоча тепер розумію, що мені варто було ще тоді припинити з ними спілкування.

На роботі я показала себе з хорошої сторони, і мені наш директор запропонував підвищення. А я похвалися про це подругам, думала, що вони щиро порадіють за мене. Після цього справа з підвищенням зависла, а потім на це місце призначили не мене, а Світлану.

Тоді подруги мене переконали, що вони і самі здивовані не менше, ніж я, але таке рішення директора, і нам всім треба змиритися. Це вже пізніше я дізналася, що дівчата мене очорнили перед начальством, наговорили такого, чого навіть приблизно не було, і тому практично забрали у мене це місце.

Часто я від них чула “ти не зможеш”, “ти не потягнеш”, “куди тобі до неї”, і так далі. А якось чоловік Марини приїхав до неї на новенькому авто.

Я за них щиро пораділа, і запитала, що це за машина, скільки коштує, бо і сама дуже хотіла машину. На що почула відповідь: “та ти що, це електрокар за 30 тисяч доларів, тобі такого ніколи не купити”.

Таких прикладів було багато, коли подруги мене не надихали, а навпаки приземляли. І лише моя мама завжди мені казала, що я талановита і вона вірить у мене.

Тоді я знайшла ще одну роботу на подібній до нашої фірмі, і працювала паралельно, але дівчатам я про це не сказала. За три роки я наскладала на квартиру. І коли я придбала житло, то мої подруги дар мови втратили, і точно не від радості за мене, а з заздрості, що тепер я маю квартиру в новобудові.

Правду кажуть, що жіночої дружби не існує. Чи це мені просто не пощастило з подругами?

А у вас були подібні ситуації з подругами, коли вони не тішилися за вас, а заздрили?

Джерело