Одна жінка йшла парком зі своїм знайомим. Саме знайомим. Гарним, але просто знайомим.

Познайомилися і почали зустрічатися із найсерйознішими намірами. Потрібно створити сім’ю. Обом за сорок. Без шкідливих навичок, виховані дорослі люди, симпатичні, розвинені, матеріально забезпечені. Цілком підходять один одному.

Так думала Анастасія Павлівна, йшла стежкою і думала. Вона була сильна, впевнена, досягла всього сама. Сім’ї не було. Але тепер є Сергій Іванович, треба з ним сім’ю і створювати. Чоловік же потрібний. Треба бути одруженою. Вийти заміж та створити сім’ю. Тільки зовсім незрозуміло, навіщо потрібний чоловік. Ось ця неприємна думка вкрадалася постійно.

І Сергій Іванович йшов поруч і теж думав такі ж думки: яка гарна та забезпечена жінка! Все вона має. Усього сама досягла. Дуже розумна, освічена, приваблива. Іде в костюмі, на підборах, статна, висока, сильна. Але віє холодом від неї. Хоча ввічливо розмовляє про книги Муракамі та Гессе. І про погоду. І про користь лісових прогулянок. І треба творити сім’ю, безперечно. Тільки навіщо такій жінці чоловік? Хіба для списку бажань. Досягнень.

Так вони йшли непомітно віддаляючись один від одного. Розмова зів’яла. Пташиний щебет лунав, вітер шумів у гілках дерев. Доріжка звузилася, Анастасія Павлівна вже йшла сама, за нею – Сергій Іванович. Корисна прогулянка тривала. І тут пролунав вереск.

Знаєте, такий пронизливий жіночий вереск. А потім вереск перейшов у плач з елементами вереску. Сергій Іванович кинувся на допомогу, коли зрозумів, що так страшно верещить елегантна та сильна Анастасія Павлівна. Непристойно і дико вищить, захлинаючись плачем.

І що? Це був волохатий волохатий жирний павук! Лише павук. Великий такий, щоправда. Він мирно повз рукою Анастасії Павлівни. А вона верещала, плакала і трясла рукою з чудовим скромним манікюром. “Павук! Заберіть його! Який жах! Врятуйте мене!”, – ось так гидко кричала дама.

Сергій Іванович павука акуратно зняв. А Анастасія Павлівна кинулась йому на груди та обхопила руками. Не як жінка, як дитина. Пригорнулася й плакала. Вона до смерті боялася павуків, ось у чому річ. І миттєво перетворилася на Настю з Анастасії Павлівни. У Настю, яка плакала і казала: “Сергій, він був такий страшний!”.

І все. Щось змінилося миттєво. І Сергій за руку вивів Настю на широку дорогу. І вони пішли поруч, обнявшись, отак! І Сергій гладив Настю по голові, всю елегантну зачіску розпатлав. А Настя розповідала захлинаючись, як у дитинстві злякалася павука. Був такий випадок у дитячому будинку. Ледве її відпоїли заспокійливим. Хоча спершу у кут поставили.

Ішли так, обнявшись. Розмовляли, – белькотіли і бурмотали, збоку й не зрозумієш, про що люди говорять. Це така особлива мова закоханих, нею говорять усі закохані наодинці. Не язик, а пташиний щебет… Ну і поцілунки були, звичайно. Поки що не вийшли на людне місце. Але й там продовжували триматися за руки, просто не могли розчепити руки – так притягло їх одне до одного.

Тягне людське. Просте. Навіть слабкість чи помилка. Навіть падіння, адже тоді можна простягнути руку і допомогти встати. І пошкодувати людину. Обійняти… І друга людина дуже потрібна. Чоловік чи дружина. Коханий чи вірний друг. Цілком неможливо одному йти по доріжці. І так добре, коли є поруч той, хто врятує, підтримає, пошкодує. Або той, кого можна врятувати та підтримати. І далі піти разом, рука в руці. Або в обіймах один одного…

Така сильна жінка виявила слабкість. І отримала кохання та щастя. Сергій хотів їй подарувати на річницю весілля золотого павука із рубіновими вічками. На пам’ять. Але Настя відмовилася. І за ці гроші вони разом поїхали на море, от і все. Хоча павук допоміг, це правда. Але краще все ж таки подалі від павуків і від нещасть, – завжди разом.

КІНЕЦЬ.