Я, звичайно, бачив приклади сімей, де брат і сестра живуть душу в душу, люблять один одного і допомагають у всьому. Але це точно не про нас із моєю «дорогоцінною» сестричкою.

Мати виховувала нас із сестрою одна. Батько почав сильно пити, коли мені років зо три було, і мати його вигнала. Він поїхав до себе в село, і ми більше про нього нічого не чули.

Я зовсім маленький був, не пам’ятаю, але мама кілька разів сказала, що їм з сестрою діставалося від батька. Жили ми на околиці міста, у своїй оселі. Тому до домашньої роботи з дитинства були обидвлє привчені: і я, і старша Ліда.

Тільки якщо я мати шкодував і намагався їй у всьому допомагати, то Лідка завжди норовила обманом зіпхнути свої обов’язки або на мене, або на маму. Вона рано почала фарбуватися, короткі спідниці носити, з пацанами гуляти.

А у 18 років заявила, що їде з подругою до Києва працювати у нічному клубі. Утримувати її було марно, та мати не змогла б. Виїхала – і як пропала: ні листа, ні дзвінка, ні листівки понад два роки. Тільки від батьків подруги мама і дізнавалася, що з дочкою все гаразд.

Я тоді 14-річним хлопчиною був, і то зрозуміти не міг – як це можна? А зараз, вже коли мав своїх дітей, уявив, як у матері серце боліло за бідну дочку.

Прийшла додому Ліда вже з нареченим, солідним дядьком – як я його бачив очима підлітка. Насправді її майбутньому чоловікові, Ігореві, тоді було років 35, але мені він здавався дуже дорослим.

Сестра заявила, що вони незабаром одружаться і поїдуть до Німеччини – майбутній чоловік працював у міжнародній нафтовій компанії. Від цього візиту у мами залишилася в подарунок мікрохвильова піч, а у мене – футболка з Людиною-павуком.

З того часу сестра дзвонила матері лише раз на рік – на день народження. А мене взагалі ігнорувала, наче я не існую на світі.

Останній рік стала мама частіше хворіти. Вік вже позначається, звичайно, та й життя воно прожило нелегке. Ми з дружиною, звичайно, завжди поряд. І син наш, Андрійко, теж до неї у вихідні зачастив – студент уже, дорослий, розуміє, що бабуся нудьгує.

І ось у чергові вихідні приїхали ми до мами, зайшли в будинок і очманіли. На кухні сиділа моя сестра, яку я не бачив майже двадцять років – у стильному яскраво-синьому костюмі, з модною стрижкою та дорогими сонцезахисними окулярами. Ліда кyрила, видихаючи сигаретний дим у прочинене вікно.

– Привіт, родичі, – скупо привіталася сестра, чи то посміхнувшись, чи скривившись у зверхній гримасі: з першого погляду було незрозуміло.

– Привіт, сестричка, – підтримуючи її уїдливий тон, відповів я. – Знайомся, це ось дружина моя, Оксано.

– Дуже приємно, – свердляючи дружину поглядом і простягаючи руку, вимовила Ліда.

– Діточки, та ви заходmте! Зараз стіл накриватиму, – заметушилася мама.

– Та ні, мам. Піду вже, маю справи. Я там у холодильник нормальної їжі закинула мамі, бо вона тут під вашим наглядом і не харчується до ладу. Ну і ви пригощайтеся, не завжди ж нарізний батон з кабачковою ікрою їсти, – сестра встала, загасила цигарку. Чути було, як до будинку під’їхало таксі. Ліда вийшла і зачинила двері.

Я відчинив холодильник. На всіх полицях стояли та лежали делікатеси – дорога ковбаса, ікра, якісь банки, упаковки. Ось стерво! Навіть гарну справу може обставити так, що хочеться її одразу надіслати.

Ще за пару днів увечері пролунав дзвінок на мобільний. Я подивився на екран – номер незнайомий, але мало що… Взяв слухавку.

– Привіт, Михайле, – пролунав голос Ліди.

– О, які люди! Ну, привіт, – відповів я сестрі.

– Значить так. Я сьогодні з мамою була у нотаріуса. Кажу тобі прямо, щоб не було сюрпризів. Мама написала заповіт, де все залишається дочці. Я їй пояснила, що у мене колишній чоловік відібрав будинок в Іспанії, з житла у мене тепер після розлучення – лише скромна студія у Берліні. Уже тут я не дам у себе нічого відібрати. Так що ви з жінкою особливо не прицілюйтеся, а то бідній старій кефір носите вічно. Думаєш, вона за нього тобі та твоїй сільській дружині все відпише? Посоромилися б, – карбувала сестра мені у вухо.

Від обурення у мене закінчилися слова, я беззвучно відкривав рота, як риба.

Я був просто розлючений. Ця людина не з’являлася на порозі у мами майже 20 років, дзвонила раз на рік, а тепер натиснула на бідну хвору жінку та змусила написати заповіт на свою користь?

Треба їхати до мами, заспокоїти її та зрозуміти, чи можна щось зробити з цим проклятим документом. Та чи є межа людської підлості? І грім не вразив її на місці. Житиме ще довше і краще за нас.

КІНЕЦЬ.