Коли мені виповнилося тридцять, ми з сином Артемом залишились самі. Сину тоді було всього п’ять рочків. Мій чоловік покинув цей світ через хворобу. Ми розуміли, що це може статися, але все одно не могли змиритись, що він таки пішов в інший, сподіваюсь кращий, світ.

Артемко, мій син, дуже став ревнивим. Він ревнував мене до подруг, до моєї мами, а до чоловік, то тим більше. Я розумію, що дитина так переносили втрату та потребувала всієї моєї уваги.

Я вирішила, що поки не буду шукати собі чоловіка, а буду піклуватись про рідного сина.

Все робила для Артема. Багато працювала, щоб дати йому все найкраще, поклала хрест на особистому житті, щоб виконувати всі забаганки сина та приділяти йому максимум своєї уваги.

А потім він якось дуже швидко виріс та вже пішов навчатись до університету. Навчався Артем в іншому місті та ми стали бачитись раз на тиждень. Переважно я їздила до нього на квартиру, яку спершу сама оплачувала, а потім вже Артем забезпечувати себе сам став, паралельно навчаючись в університеті.

Бувало, звісно, й так, що він приїздив додому, але дуже рідко таке траплялось. Одного разу він заявив, що не зможе мене приймати кожного тижня, адже знайшов собі дівчину в вони живуть вдох.

І тут я зрозуміла, що помилилась колись в одному – в тому, що забула про себе та чхала на своє майбутнє. Все моє життя – це син. Але ж він, все таки, мав колись вирости та відділитись від мене. То на що я сподівалась? Чому поклала на собі хрест? Тепер я самотня та не зможу в такому віці вийти заміж. Що мені робити?

Згодом Артем з Ілоною одружились і я дізналась, що скоро стану бабусею. Радості не було меж. Адже з дітьми я налагодила зв’язок і вони не відштовхують мене. Навпаки, невістка стала мені наче донькою, якої в мене ніколи не було.

Тепер я знаю, чим займуся! Я буду виховувати онуку, чи онука, які незабаром з’являться на світ. Тепер я вирішила присвятити залишок свого життя онукам. Це єдине, що мене завжди цікавило. Це єдине, що я вмію. То чому б і ні?

КІНЕЦЬ.