– Ти, мамо, лише про себе думаєш, – картає мене донька.

– Могла б хоч раз і допомогти. Дивись, як інші бабусі з онуками сидять, а ти моїм дітям наче чужа.

– Я двох своїх дітей уже вибавила і до людей довела, – кажу.

– А це – твої діти, і ти сама маєш про них дбати.

Донька ображається на мене, що я не хочу з онуками сидіти. А я і справді відмовляюся це робити, бо вважаю, що це вже не мій клопіт. Мені в свій час з дітьми ніхто не допомагав, я все робила сама, бо і моя мама, і мама чоловіка були далеко, а няньок тоді ніхто не шукав.

От ми двох своїх дітей – сина і доньку, двоє з чоловіком і виростили. Часом було дуже важко, тому наші діти в садок ходили і сиділи там до останнього, бо іншого виходу у нас не було.

Тепер, коли діти виросли, я вирішила, нарешті, трохи пожити для себе. Я ще працюю, але не на повний робочий день, тому маю багато вільного часу.

Але я ходжу на спортивні секції, бігаю, люблю з подругами посидіти за кавою. Одним словом, насолоджуюся життям, а моїй доньці це не подобається, бо вона вважає, що я, як бабуся, маю більше уваги приділяти внукам.

Дітей у мене, як я уже сказала, двоє. Обоє одружені, мають сім’ї і живуть окремо. А я сама живу в своїй двокімнатній квартирі, бо чоловіка мого нещодавно не стало.

Син з невісткою живуть ближче до її батьків, і там сваха моя їм постійно допомагає. Мій син так і каже, що у нього теща золота. Сваха виняньчила їм двох дітей, так що сину навіть не довелося на няню витрачатися.

А донька з чоловіком живуть недалеко від мене. Зять купив квартиру в новобудові, але ще досі виплачує за неї кредит, тому змушений багато працювати.

Донька теж вже вийшла на роботу, але їй дуже важко, бо одна дитина в перший клас пішла, і треба привести-забрати, а інша ще в садочок ходить. Грошей на няню у них немає, от донька і наполягає на тому, що я зобов’язана їм допомагати.

А я відверто не хочу цього робити, бо маю свої плани на день. Наприклад, в суботу я обіцяла подругам, що ми підемо на пляж відпочити. А донька каже, що мусить вийти на роботу і я терміново маю брати таксі і мчати до неї.

– Мамо, таксі вже оплачене і їде по тебе, – поставила мене донька перед фактом.

Я тоді поїхала до неї, подругам зателефонувала, що все відміняється, але це мене дуже обурило. Доньці я так прямо і сказала – щоб це був перший і останній раз такого алярму. Вона має рахуватися з моїми планами.

– Яка ти бабуся, якщо відмовляєшся сидіти з онуками? – картає мене донька.

– Та діти виростуть, і навіть тебе не знатимуть. А ти потім будеш ображатися, що до тебе в старості ніхто не приходить. Мамо, любов онуків треба заслужити зараз! – каже вона мені.

Її слова мене неабияк зачепили, бо мало того, що я погана бабуся, так ще й любов онуків треба заслужити? Вперше чую про таке!

Розсудіть – хто з нас правий, я чи донька?

Невже я не маю права пожити для себе, адже двох своїх дітей я вже виростила?

Джерело