Після розлучення зі своїм чоловіком, я в селі залишилася видною нареченою. Вже не молода, але ще й не така стара. Трохи за 50, але тут більше річ навіть не у віці, а у відсутності інших чоловіків. Або дуже старі, або молоді пияки. Які мене, звичайно, не влаштовують. Зараз, кажуть, жінкам молодшим за мене навіть у місті знайти когось — справжня проблема. А в нашій глушині так і поготів.

Хоча ні. Був тут один. Мишко. Про нього, мабуть, і розповім. Теж дорослий чоловік приблизно того ж віку. Неодружений, але не ясно, чи був він у шлюбі. Тобто з якоюсь жінкою прожив досить довгий час. Але я так і не зрозуміла, чи були вони одружені офіційно.

Розумієте, я у стосунках повний профан, був лише чоловік. Тому й зовсім не вмію вести такі розмови з новою для себе людиною. А Михайло завжди лише жартував, коли розмова заходила на подібні теми.

Взагалі, я не сама вигадала з ним зійтися. «Допомогли» сільські сусіди. Усі розповідали, як жінці в моєму віці буде далі тяжко одній, тільки коти по різних кімнатах. Ну і що в нього одна рука не робоча. Подумаєш, поранився у дитинстві?

Та людина, якщо вона все життя живе з якоюсь недугою, завжди може підлаштуватися, якось подолати її і навчитися з нею жити. Тим більше, Михайло працював на місцевому заводі. Мабуть, справді навчився обходитися однією рукою. Ну, для мене це не було важливо.

Я, знаєте, любила свого чоловіка все життя. Але його під пенсію здолала депресія. Стрес, сумні думки. А що робити в селі, якщо маєш внутрішню пригніченість? Пити, звісно. Інших варіантів якось і немає. Інша справа, що коли ти починаєш пити, у тебе ця депресія тільки посилюється.

Але це відоме замкнене коло, не воно перше, не воно останнє. Діти, дякувати Богові виросли, тому я рада, що їм не довелося бачити свого батька таким… Чужим.

Загалом, Михайло погодився кілька разів зі мною зустрітися імені навіть стало цікаво, до чого це може привести. Сама я жінка старого загартування і завжди намагаюся, щоб чоловік був ситим і не почував себе некомфортно. Тому, запросивши Михайла до себе, я наперед приготувала купу їжі. Не якоїсь там прісної каші, а всього найкращого. Але, виявилося, не всім подобається моє куховарство.

Пів дня я простояла біля плити, навіть сама зголодніла. Але вважала, що буде чесним вчинити, як ми завжди чинили на свята: вранці їж що завалялося в холодильнику, нагулюєш апетит. Зате ввечері та вечеря буде смачнішою. І відпочити можна. Поговорити, знову ж таки.

Проте, Михайло виявився тим тим ще гурманом. Спробував кілька моїх страв і все руки на стіл. Мені, як жінці, було навіть якось не по собі. Я ж голодна і знала, що на мене чекає в меню. Тому не соромилася особливо. Хоча як тут не соромитись, якщо гість нічого не їсть і сидить, тільки дивиться на тебе?

Потім пішли розмови. Ну, тобто як. Мишкові не сподобалося те, що я досі тримаю фотографії колишнього чоловіка на найвидніших місцях. А я ось така, людина, з якою у нас діти, з якою ми прожили стільки часу, не може раптом стати для мене ніким. Та й, крім того.

Це лише фотографії. Якщо ти гість і тобі щось не до душі, невже це ввічливо, просто так, у вічі говорити, що тобі не подобається в чужому домі? Я вважаю, що це просто неповага до себе, як до господині.

Але на той момент я зробила поблажку Михайлу. Адже він не знає, які у мене думки. Потрібно якось притертися характерами, звикнути один до одного. Ось тому я й промовчала. Та й якби почала відповідати, кому від цього було б гірше? Краще, точно нікому.

Потім наша розмова почалася про дітей. Я своїх хвалила, як могла. Тому що й сама рада тому, ким вони виросли. Дочка добре вийшла заміж, тепер живе у місті і горя не знає: чоловік її всім забезпечує. А що, хіба для жінки це не має бути важливим? А тим більше для її матері?

Син теж постарався, вивчився і поїхав зовсім на іншу область. На жаль, ми не спілкуємося так часто, як мені цього хотілося, але я знаю, що з ним все добре і мене це заспокоює.

Міша ж почав скаржитися на свого єдиного сина. Теж згадав, що той йому не дзвонить і пише. А потім зауважив, мовляв, мої діти могли б залишитися жити зі мною, місця в мене повно. Але я розумію, що пташенята повинні рано чи пізно полетіти з гнізда. Так що і в цьому питанні ми не досягли компромісу.

А під кінець Михайло висловив думку про те, що будинок у мене великий, але ремонту щось ніякого не видно. І коли колишній чоловік не зайнявся цією справою, погано що діти не допомагають. Тут я вже почала навіть злитися. Критикувати моїх дітей та хто ти такий?!

Я не стала залишати його у себе, хотілося якось швидко попрощатися, та й займатися своїми справами. Або хоча б лягти спати. Тяжкий був день. Але Михайло і тут примудрився висловитися: він, чи бачите зрозумів, до чого все йде, але, оскільки «ми люди дорослі», він не хоче відносин, без штампу в паспорті. Сусідів у мене багато, як вони на нього дивитимуться? Як на приживалу? Тож він згоден стати моїм чоловіком. Незважаючи на те, що в мене, як би, і вибору немає.

Довелося мені висловити цьому «нареченому» все, що я про нього думаю. І про фото, і про дітей, і про його думки. Вийшло недовго, але голосно. Він пішов з посмішкою. І більше ми вже не бачились. Ось так, ставишся до людини з усією душею, а вона в неї гадить.

Не раджу жінкам слухати своїх сусідів щодо їхнього життя. Толку від цього нуль, а йти в когось на поводі — це погане рішення. Краще навчитися жити одній, ніж у зрілому віці терпіти чужу людину. І для нервів так буде корисніше, я думаю.

КІНЕЦЬ.