П’ятдесятирічні Зінаїда і Катерина вперше зустрілися на весіллі у їхніх дітей. Катерина-мати нареченої, а Зінаїда-мати нареченого. Вони знайшли багато спільного і подружилися. Але після весілля Зіна поїхала в рідне місто. Їх реальне спілкування замінилося віртуальним. Вони листувалися, відправляли один одному подарунки в соц. мережах у свята, обмінювалися новинами про дітей. Після п’ятнадцяти років Зінаїда nродала свою квартиру і переїхала в місто до дітей, стала сусідкою Катерини. Вони почали тісно спілкуватися. Тільки треба було придумати теми, на які можна було розмовляти кожен день.

І вирішили вони скаржитися один одному, змагатися, у кого все гірше. А у них насправді все було добре. І зі здоров’ям (лікарі завжди радували їх, що стан здоров’я відповідає віковим нормам), і фі нансово. Правда, вони отримували пенсію, але на пенсію жити було неможливо. На щастя, їхні діти вели прибутковий бізнес і забезпечили батьків хорошим достатком. Але про це подружки ніколи не говорили. Правда, в глибині душі вони обидві знали, що діти підтримують їх фі нансово, тільки цим вони не змагалися. А всім іншим… – Комунальні та продукти – ось моя пенсія.

Навіть одяг не куnити. – Ти ще скаржишся? У тебе пенсія більше, ніж у мене. Ти мої рахунки на комуналку бачила? – Нормальні рахунки. У тебе ж квартира більше, ніж у мене. Коли вони помічали, що сили рівні, відразу ж кидали трубку. Знали, коли зупинитися. У них було одне негласне правило – не грати при дітях і онуках, на сімейних зборах. Так от, одного разу вони були запрошені на свято. Була двадцята річниця шлюбу їхніх дітей. Їм так хотілося танцювати під улюблене ретро. Але вони сиділи. За день до цього так сkаржилися на здоров’я, що тепер соромно було навіть рухатися. Вони подивилися один на одного, як ніби мовчки призначили перемир’я і вийшли на танцпол. А наступного дня також сkаржилися на біль у ногах.