Ми з чоловіком працюємо в одній організації від якої нам треба було їхати у відрядження. Але був у нас момент – діти, яких треба було на когось залишити.

Щоправда, був у нас ще один момент, який потребував уваги: наша дача. Дісталася вона мені від бабусі, і я була дуже рада, бо ще дитиною проводила тут багато часу.

Теплі дитячі спогади не дозволили мені позбутися цієї спадщини, і чоловік підтримав мене:

-Слухай, своя дача, та ще й у такому місці – це просто диво якесь. У жодному разі не продаватимемо її. Навпаки, відремонтуємо, пофарбуємо, зробимо барбекю зону. Краса!

І ось перед нами виникло питання: їхати у відрядження, але ж тоді ми втрачаємо час і коли повернемося не буде сенсу ремонтувати дачу, бо сезон буде закінчуватися. Але за справу взялася свекруха, яка приїхала до нас.

Ми з нею наперед домовилися, що на час відрядження вона візьме наших дітей до себе. Віці дев’ять років, Вані – сім, обидва дорослі та самостійні, тому впоратися з ними можна.

Тільки Ольга Леонідівна передумала повертатися до себе додому та прийняла інше рішення:

– Так не хочеться повертатися у задушливе місто, ми разом з онуками поїдемо на вашу дачу. Приведу її до ладу. Та не хвилюйтеся, я пів життя провела в селі, що мені якась дача!

Заспокоєні, ми поїхали у відрядження і три тижні працювали та тільки зідзвонювалися з нею та дітьми, навіть не здогадуючись, який сюрприз чекає на нас після повернення.

А потім я зазнала справжнього шоку. Те, що свекруха зробила з моєю улюбленою дачею не описати словами. Цей кошмар треба бачити.

Були затишний дерев’яний будиночок з дерев’яним ґанком, сад та доріжка з обох боків обсаджена кущами малини та смородини. Клумби, розбиті ще бабусею, лавки та столик під яблунею, де ми сім’єю обідали та пили чай.

У будинку – прості меблі, стіл, накритий білою скатертиною, крісло-гойдалка, яке просто обожнював дід.

Така собі класична дача. В принципі, я нічого міняти не хотіла, але проти барбекю куточка не заперечувала. Чоловік обіцяв, що він не псуватиме вигляду.

Приїхали ми на дачу, і я очманіла. Діти біжать до мене, обіймають, а я не можу поворухнутися від шоку. Навіть зараз набираю ці рядки та відчуваю, як тремтять пальці. Кущі бузку, малини та смородини місцями дуже сильно обрізані, місцями вирубані.

Доріжки прокладені там, де не повинні бути взагалі. Причому зроблені вони жахливим способом, знаєте такий, коли цемент загортають у пакети, потім укладають їх у вигляді каменів. А коли цемент застигає, пакети випалюють.

Скрізь стирчать обпалені брудні залишки пакетів. І ходити цими доріжками дуже незручно.

Ґанок пофарбований у кольори отруйної змії – кислотний жовто – зелений колір. І автомобільні шини! Скрізь! Ними обкладені клумби, місцями стовбурчаться якісь чудернацьки фігури з шин різного розміру.

А жираф зі старого високого пенька та одягненого на нього чобота просто добив мене.

Ви бачили колись старі дитячі майданчики із виробами з покришок? Чи, може, ваші під’їзди прикрашали умільці, які працюють з гумою? Тоді ви мене зрозумієте. Все це скупчення жахливого мистецтва сконцентрувалося на моїй дачі.

Я мало не заплакала. А свекруха почала з ентузіазмом розповідати, як і де їй вдалося все це придбати та привезти нам. Вона чекала похвали та подяки.

І діти також. Їм все подобалося, навіть жираф. Чоловік швидко взяв себе до рук і почав із захопленням оглядати все, що наробила його мати. А мені хотілося кричати!

І досі хочеться, бо я господиня самої жахливої дачі у світі. Дякую тобі, дорога свекруха! Але краще б ти поїхала з дітьми до себе в місто!

КІНЕЦЬ.