Мама здає квартиру, працює, отримує пенсію і все одно вважає, що я зобов’язана давати їй щомісяця сім тисяч для підтримки.

Тільки ось питання – хто кого має підтримувати? Я зараз у декреті, ми з чоловіком живемо в іпотечній квартирі та грошей у нас просто немає.

Все, що заробляє чоловік, підраховано у нас до копійки. Я картоплю купую не за вагою, а поштучно, розраховуючи скільки треба на суп, скільки на салат, і так з усіма продуктами.

Я вже не пам’ятаю, коли я ходила до магазину без чіткого списку та могла собі дозволити спонтанно щось купити.

Не скаржуся, ми не голодуємо, але щоб не голодувати, доводиться все вираховувати та постійно контролювати свої витрати. І зайвих гроше просто немає.

У цьому плані мама живе набагато краще за нас. Вона собі може дозволити купувати те, що їй хочеться. Усі її доходи складаються у досить пристойну суму. Навіть більше, ніж отримує мій чоловік. Але це не заважає їй дзвонити та постійно вимагати від мене грошей. На мої доводи вона відповідає завжди те саме.

– Те, що я працюю, отримую пенсію та здаю житло, тебе торкатися не повинно, це мої гроші. А діти мають просто допомагати батькам.

Допомагати – це підтримувати когось, у кого справи йдуть гірше, ніж у тебе. А в нашому випадку це мама нам допомагати має, але ніяк не навпаки.

Ось свекри у цьому плані інакше поводяться. Вони теж пенсіонери, але обидвоє ще працюють, плюс свій город мають. Вони нам іноді грошима допомагають, іноді продукти куплять, зараз літо, взагалі краса розпочнеться – стільки всього зі свого городу.

По можливості і ми їм допомагаємо, хоч на даний момент можливостей і небагато, але сам факт. Мені хочеться їм допомагати, віддячити за гарне ставлення, за розуміння.

Мамі ж допомагати не хочеться. До декрету я ще надсилала їй гроші, але потім сіла, підрахувала, скільки мама всього на місяць має і свиснула. У мене зарплата була меншою, ніж мамина зарплата плюс пенсія, про здачу квартири я взагалі мовчу.

Але вона мені знову відповіла, що її гроші – не моя заслуга, а діти повинні батькам допомагати. Але я не бачу, що вона потребує допомоги.

У декреті я перестала їй відправляти гроші і наші стосунки скочуються все глибше в яму. Чоловік уже сказав, що не хоче з нею спілкуватися, тепер і я лише дратуюсь, коли вона мені дзвонить.

Ось просто цікаво, чи вона не думає про те, що я можу просто на неї образитися, особливо на контрасті з поведінкою свекрухи? Тоді й допомагати їй я не буду, навіть коли ця допомога їй буде потрібна.

Це поки що вона працює, отримує пенсію, дохід від квартири. Але цього може не стати, а на одну пенсію не розбіжишся. Отоді моя допомога їй і знадобиться.

Тільки навряд чи в мене ще буде бажання допомагати їй. Воно й зараз уже десь на нульовій позначці.

КІНЕЦЬ.