Тещу я люблю. Дружину люблю ще сильніше. Обом ніколи ні в чому не відмовляв. Та я взагалі нічого не маю проти того, що чоловіки стабільно допомагають батькам своїх благовірних якщо не фінансово, то хоч продуктово!

І в моїй сім’ї донедавна було саме так. Рівно до тих пір, поки апетити матері не підросли.

Суть у тому, що моя теща Дарина Юріївна має маленьку пенсію. Настільки, що її ледве вистачає на оплату комуналки.

Крім того, вона дуже хвора – серце. Працювати, отже, неспроможна і жодних додаткових джерел доходу немає. Морок і безнадія.

Оксана, дружина моя, про тяжке становище мами сказала відразу, ще на стадії цукерково-букетного періоду.

– Я сильно залежу від матері, – видала вона якось під час прогулянки парком. – Змушена їй допомагати.

– «Допомагати» у сенсі грошима? – запитав я, захоплюючись почуттям відповідальності дівчини.

– Саме так. І дуже сподіваюся, що мій майбутній чоловік не залишить маму, не кине її напризволяще.

Як і будь-який закоханий до соплів чоловік, я переклав почуте на себе і відразу вирішив – допомогти. Якщо, звичайно, одружимося. Тоді до весілля було ще далеко – аж цілий рік.

Але він пролетів непомітно. Ми розписалися під щасливе ридання подружок дружини і вyльгарні підколки моїх друзів-колег, відгуляли банкет і почали думати про сімейний бюджет.

Теща у ньому фігурувала спочатку, а я, будучи людиною порівняно небідною, запропонував виділяти Юріївні 10% від мого доходу.

Не те щоб це були фантастичні гроші. Так приблизно ще одна пенсія. Поїсти, трохи ліків купити.

І до певного моменту і дружину, і тещу це влаштовувало. Мені не було шкода! Адже я крім прямих «вливань» ще й по господарству Дарині Юріївні багато всякого купував. Один посуд чого вартий…

Все змінилося після того, як я одержав довгоочікуване підвищення на роботі. Знову ж таки, не почав хапати зірки з неба – лише став дрібним начальником.

Дохід мій зріс приблизно на 50%. Я особисто це сприйняв непоганим доробком на майбутнє – вирішив збирати з баришів на свою справу.

Але Оксана швиденько розчулилася про мої успіхи мамі. Та блискавично зорієнтувалася і на найближчі вихідні запросила нас у гості. Як вона сама висловилася, на чай із улюбленими пиріжками. Заманила – знає мої слабкі гастрономічні місця.

Ой, що почалося … Спершу теща за своїм звичаєм поскаржилася на маленьку пенсію, потім подякувала мені за матеріальну допомогу. Я люб’язно кивнув, висловлюючи кохання та вдячність, а Юріївна, важко зітхнувши, видала епохальну фразу.

– Ти, синочок, тепер у нас велика людина. Мусить допомагати близьким. Може, мені тепер більше грошей даватимеш, а?!

– Ну, я навіть не знаю, – невпевнено глянув на Оксану, чекаючи якоїсь підтримки, але вона сиділа з кам’яним обличчям. – І скільки вам треба?

– Давай ти мені половину своєї зарплати віддаватимеш. А що, людина багата, не схуднеш. До того ж у тебе багато сил, ще заробиш. Я стара, хвора, мені в один кінець.

За столом запанувала тиша. Я сиджу, перетравлюючи інформацію, Оксана напружено крехтить поруч. Теща ж ніби не зрозуміла, що ляпнула щось недолуге. Очі в мене вперла, чекає на відповідь.

«Треба подумати», – буркнув я і, пославшись на зайнятість, поспішив дружину на вихід. Ну а що там далі було тусуватися? Тільки на зайві брутальності напрошуватися.

Але це ще нісенітниця. Гаразд Юріївна, вона бабуся старенька і нахабна. Вдома мене здивувала Оксана. Перед сном заговорила своїм ялинковим голоском.

– А ти що, мамі допомагати не будеш, так?

– В сенсі…? Я допомагаю. Он десяту частину віддаю. Як податок, – я спробував усміхнутися.

– Ні, я не про це. Що щодо її прохання? Адже мама по-своєму права. Їй гроші дуже потрібні, а ти ще заробиш.

Пoслав. М’яко. Відрікався, що поки що не маю такої можливості. Але щось мені підказує, що і теща, і дружина ще неодноразово повернуться до грошової теми.

КІНЕЦЬ.