Я тепер абсолютно впевнена, що недаремно розлучилася з чоловіком. Який з нього чоловік, якщо до своїх майже сорока років він так і не зміг вирости, залишившись хлопчиком мами.

Ми у шлюбі чотири роки, і всі ці чотири роки мене не залишає відчуття, що в мене не чоловік, а син, рівень відповідальності приблизно такий самий. Заміж я виходила в стані закоханості, мінуси обранця я не бачила, мені вони здавались милими та кумедними. Поводиться, як хлопчик? Ах, як це мило!

Моєї закоханості вистачило на рік. Я вирішувала всі побутові проблеми, заробляла, няньчилась із чоловіком і заплющувала очі на його вчинки. Але довго це тривати не могло, я почала прозрівати. І картина, яку я побачила, коли проясніла голова, мені дуже не сподобалася.

А чого хорошого в тому, що чоловік симулює хворобу, щоби не йти на роботу? Хіба це доросла і відповідальна поведінка? Звіт він якийсь не зробив, начальник лаятиметься, тому легше вдавати з себе хворого, ніж йти і розбиратися з власними косяками.

Вдома прорвало кран? Чоловік розгублено дивиться на мене. Я б ще змирилася, якби він просто сам не зміг його полагодити, але він взагалі не розумів, що треба робити.  Ідея викликати майстра йому на думку навіть не спала, а коли я йому підказала, він зніяковіло попросив мене саму зателефонувати, а то він не знає, що говорити.

Мені здається, якщо у двері дзвонять, коли я на роботі чи десь ще, чоловік з-за дверей репетує, що дорослих немає вдома. Було б смішно, якби не було так сумно

Життя показало, що чоловік завис на рівні підлітка років дванадцяти-тринадцяти років, розвиватися та дорослішати до його планів не входило.

Потрібно займатися справами? Ні, він не знає, він не вміє, краще пограти у приставку чи сходити з друзями у страйкбол пограти.

Я намагалася витягнути його з цього стану, багато розмовляла, пояснювала, пропонувала допомогти, якщо в нього щось не виходить, але віддачі не було ніякої. Він плескав очима, кивав, а потім нічого не відбувалося. Мені, як і раніше, доводилося самій викручуватися з усіх ситуацій і терпіти інфантильність чоловіка.

Тоді я зрозуміла, що нам не по дорозі. Я хочу дитину, але бути фактично матір’ю-одинакою, у якої під опікою ще одна доросла дитина, у мене в планах не було.

Чоловіку я про своє рішення сказала, про причини, які мене до цього спонукали, теж. Він просив, він торгувався, навіть шантажувати пробував, але я доросла, зі мною це не працює.

Ми розійшлися. Причому з документами довелося розбиратися мені, як і шукати йому квартиру, бо сам чоловік погано розумів, як це все працює. Допомогла, не чужі ж люди.

Вже після розлучення та переїзду чоловік мені зателефонував із проханням.

– Ти можеш мамі не говорити, бо вона лаятися буде, – попросив він мене.

Тобто він не сказав своїй мамі про розлучення, бо боявся, що вона лаятиметься, і мене попросив цього не робити. Дуже доросла позиція.

У цей момент я зрозуміла, що точно все зробила правильно. Чоловік – хороша людина, але я не маю бажання з ним возитися. Сподіваюся, він знайде собі пару, якій все в ньому влаштовуватиме.

КІНЕЦЬ.