Мені цього року буде 60 років. Я вдова вже вісім років. Живу сама, діти далеко. У мене є подруга, від якої нещодавно пішов чоловік. Я їй співчуваю, заспокоюю, а в душі солідарна з ним.

Я не тішуся її неприємностям. Просто я їх давно знаю, дружили ще сім’ями. У молодості вона була розпещеною і примхливою. Коли ми приходили у гості, говорила подруга з чоловіком лише наказним тоном.

До старості вона перетворилася на стару, що бурчить. Чомусь перестала стежити за собою, хоч час і гроші є. Мабуть, вирішила, що чоловік і так нікуди від неї не дінеться.

А він узяв та й пішов. Не до іншої жінки, а поїхав до рідного селища до старшого брата. Той нещодавно овдовів, мешкає сам. Чоловік подруги кілька разів з’їздив у гості, а потім поїхав назовсім.

Надії, що відпочине від дружини та повернеться, немає. Він подав на розлучення, залишив усе їй та дітям. Має гарну пенсію, ще й руки золоті. Думаю, що не пропаде. Я рада, що він хоча б на старість років поживе спокійно. Але подрузі цього не говорю. Все одно не зрозуміє, тільки образиться.

За поведінкою її дочок я зрозуміла, що вони такої думки, як і я. Спілкуються з татом і навіть не приховують цього. Подруга ображається, але боїться, що й доньки перестануть приїжджати до неї. Тож мовчить і тихо плаче.

Мені шкода її, але вона сама й винна. Але якби я їй все розповіла, вона б все одно не зрозуміла, в чому не мала рації. І таких прикладів бачу багато. Колишня співробітниця також залишилася сама.

Після 24 років шлюбу чоловік пішов до іншої. Я її бачила та зрозуміла причину. Їй ще 50 років немає, а вона вже виглядає, як стара.

Хоча це і не правильно, що я на боці чоловіків, але в більшості випадків жінки самі й винні.

КІНЕЦЬ.