Ввечері в п’ятницю, повертаючись додому, Надія купила собі трішки полуниці, можливо, ягід з десяток, або трішки більше.

Грошей у неї немає, звичайно, зовсім зараз, ягоди коштують 120 гривень за кілограм, багато не купиш, а так хотілося ще трішки скуштувати, адже вона закінчується вже, останній збір у людей.

Вирішила Надія, була не була. Купила тих пару жмень.

А як прийшла додому, дивиться, немає нікого. Ну, думає, добре, зараз і покуштую. Вимила ягоди гарненько, на тарілочку виклала, сіла на кухні з газеткою, і тільки збиралася їсти, як двері відкриваються і забігають онуки:

– Ой, бабуся наша полуницю їсть! Дай нам!

Онуків у Надії двоє, хлопчики трьох та шести років, сини її дочки її доньки Ольги.

Кілька місяців тому Ольга з чоловіком здали в оренду свою квартиру, яку взяли в кредит, адже не було коштів за що його віддавати, і разом з дітьми переїхали жити до своєї матері, щоб пережити важкі часи.

Зять Надії наприкінці того року змінив роботу, але на новому місці чомусь не склалося – напрямок, який його взяли розвивати, в зв’язку з кризою взагалі скоротили, і чоловік опинився на вулиці, зовсім без роботи.

Сама Ольга повинна була вийти зі свого декрету довжиною в шість років влітку.

Але в її фірмі зараз теж часи непрості, теж скорочення, і виходити по суті нікуди.

Навіть ті, хто працював і не йшов ні в які декрети, знаходяться в стані повної невідомості. Налагодиться справа чи ні, невідомо.

Тому на роботі Ользі відразу запропонували поки написати заяву на відпустку за свій рахунок.

Зять, звичайно, шукає роботу, а Ольга сидить вдома з дітьми.

Садочки зараз не працюють, закриті, що буде з роботою, незрозуміло, гроші скінчилися, і настрій у всіх пригнічений та похмурий.

У цьому місяці взагалі у них проблеми: ледве місячну суму за кредит заплатили, завдяки квартирантам, які орендну плату дали їм за їх житло, комуналку оплатили, і все – живуть усі далі практично на пенсію Надії.

– Так, вкладаю зараз гроші в загальний котел, – пояснює мені моя рідна тітка Надія, – а що робити? Якось викручуємося, як можемо. Пироги печу з капустою, супи варю, щось вигадую постійно, щоб усі ситі були, все на розпродажах шукаю, продукти по акціях і знижках.

Але Надії зовсім не подобається те, що зять навіть у таких важких умовах шукає лише роботу в офісі, а не береться за першу ліпшу, яку йому пропонують, щоб сім’ю свою годувати, або підробітки зовсім не шукає якійсь.

Микола шукає вакансію лише в офісі, так з хорошою зарплатою.

Тільки таких розумних, вважає Надія, зараз багато. А робочих місць, де добре платять, де не потрібно важко працювати – навпаки.

– Кажу вже я сама цьому Миколі – йди в кур’єри, в таксисти, в вантажники, в охоронці, на будівництво, що сидіти вдома, коли дітей годувати своїх потрібно! Не хоче. Каже, це нас все одно не врятує. Потрібна нормальна робота, яка дозволить утримувати сім’ю і платити за квартиру. І потім, мовляв, хто його з вантажників в менеджери візьме? Ну сиди, кажу, далі, чекай нормальну роботу! Може, прийдуть, в двері постукають, запросять. Головне – вірити.

Звичайно, що зять Надії начебто не сидить постійно на дивані, щось шукає, пише листи, телефонує колегам і старим знайомим, моніторить сайти, іноді навіть ходить на співбесіди.

Але реальних пропозицій на хорошу роботу у нього так і немає, зараз хорошу роботу непросто знайти.

– Я мовчу-мовчу, потім починаю дочку свою повчати, мовляв, ну що у вас далі, які плани? Скільки ще сидіти будете? Треба ж щось робити! Що твій чоловік каже? Вона мовчить, очі опустить, тільки зітхає. Я її розумію – говорити нема чого. Але мене теж можна зрозуміти! Я теж не залізна – тягти їх сім’ю на своїх плечах одна.

А пару днів назад Надія купила собі трішки полуниці.

– Ну в кінці кінців, маю я право, чи ні, на свої власні гроші купити десяток тих ягід пару разів в сезон, – каже з сумом моя тітка. – Хоча б спробувати?

Але спробувати в спокійній обстановці не вийшло – прибігли внуки, підставили долоньки.

– І щось мені прикро так стало, як ніколи, – зітхає Надія. – Ну все дитинство дочки я її тягла одна, без чоловіка, нічого собі ніколи не купувала, все для себе шкодувала, віддавала їй найкраще. Дочці зараз вже під сорок! А я все знову їй і дітям її віддаю, від себе забираю останнє. Ну скільки можна? Онукам кажу – це мої ягоди, я купила собі. Якщо хочете теж, йдіть у мами просіть! Нехай вона піде і вам купить.

Діти, звичайно, через свою наївність так і зробили, побігли до матері з проханнями – мама, бабуся полуницю їсть, а нам не дає, купи і нам.

Так Ольга, в принципі, і сама чула розмову з передпокою.

– Мамо, ну шкода тобі, чи що? Дала б по пару ягід рідним своїм онукам, – зайшла вона на кухню донька. – У родині так не роблять, усі з усіма діляться!

Ну, тут вже Марія не змогла промовчати, висловила дочці ще раз, хто у кого і за чий рахунок живе в родині.

Знову вийшла суперечка. Тепер всі ображаються і ніхто не розмовляє ні з ким.

Зятю, мабуть, переказала Ольга все. Він в останні дні взагалі вдома перестав бувати – о сьомій ранку йде, а приходить пізно ввечері, де ходить весь день, незрозуміло.

І Надії так важко на душі. Вже й шкодує про той вчинок. Чому не дала онукам тієї полуниці? Як могла з’їсти сама?

КІНЕЦЬ.