– От що ти вигадуєш, мамо? Навіщо тобі той город? – каже мені донька. – Я тебе попереджала, що не маю ні часу, ні сил. Навіщо ти взагалі його садила?

В суботу Юля, як і обіцяла, не приїхала в село. Я її весь тиждень просила приїхати, бо треба картоплю підгортати. Але донька відмовилася без жодного докору совісті. А я прокинулася зранку, бачу, дощ не паде, і я себе, начебто, добре почуваю, взяла сапку і сама пішла на город, подумала, вже скільки встигну, все ж краще ніж нічого.

Але працювати мені вийшло недовго, бо знову стало паморочитися в голові, і я засмучена пішла додому. По дорозі я зустріла свого родича, Івана. Він запитав, як у мене справи, і я йому розповіла. Іван тут же сказав, що якраз має час і спробує мені допомогти. Взяв у мене сапку і пішов.

А ввечері Іван прийшов, щоб повернути інвентар, і відзвітувався, що на городі вже все готово. Я йому подякувала, і запитала, скільки я йому винна, а він лише посміхнувся, мовляв, ми ж родичі, про які гроші може йти мова.

Я пригостила Івана вечерею, стала питати, як у нього справи, а він поділився зі мною радісною новиною – він одружується. Звичайно, я пораділа за нього. У Івана дуже непроста доля, він рано залишився сиротою, і щоб не потрапити в дитячий будинок, його забрала тітка, родичка мого чоловіка.

У неї були свої діти, і природньо, вона спершу дбала про них, а Івану все діставалося по залишковому принципу. Тим не менше, хлопець виріс дуже хорошим, роботящим. Коли не зустріну його – завжди посміхається. Ніколи не відмовить, що б я його не поросила.

Я запитала його, де він збирається жити після весілля, а він знизав плечами і сказав, що будуть шукати житло під оренду, бо в його нареченої теж немає свого житла.

Пішов Іван, так гроші за роботу у мене і не взяв. Я всю ніч не спала, думала про життя, а зранку вирішила, що запропоную Івану йти жити до мене.

У мене дуже великий будинок, це мій чоловік постарався. Ми ж думали, що донька жити з нами буде, але Юля навіть слухати про село нічого не хотіла. Вона вивчилася в місті, там і залишилася. Чоловік ще встиг їй однокімнатну квартиру купити. Обіцяв, що з часом купить більшу, але, на жаль, не встиг.

Коли не стало мого чоловіка, донька почала наполягати на тому, щоб я їхала за кордон на заробітки, бо Юля дуже хотіла більшої квартири. У них з зятем народилася дитина, і в однокімнатній квартирі їм стало затісно.

Я любила свою доньку, і щиро хотіла їй допомогти, але після того, як не стало чоловіка, моє здоров’я різко погіршилося, і я не впевнена, чи змогла б працювати за кордоном. До того ж, я ніколи за кордоном не була, і мені було відверто страшно.

Донька трохи поображалася, а потім приїхала в село миритися, але з новою пропозицією. Юля вирішила, що свій будинок в селі я маю продати, купити собі щось менше, а решту грошей їй віддати.

Оце вже мені зовсім не сподобалося. Як це продати свій дім? Та тут кожен куточок наповнений моєю любов’ю, я ж все життя старалася, щоб на старість мати затишний дім, тому продавати своє гніздечко, де все мені нагадує про чоловіка, я не збиралася.

Юлі я пояснила, що вона мене зрозуміє лише тоді, коли сама пройде моїм шляхом. Та вона все одно образилася. Після цього наші з донькою стосунки сильно зіпсувалися, і вона зовсім не хоче мені допомагати. Наприклад, про город вона і чути нічого не хоче, але коли доходить справа до урожаю, то від картоплі і інших овочів, вирощених на городі, вона не відмовляється.

Одним словом, надумала я Івана з дружиною до себе взяти, все ж мені підмога на старість буде. Але донька моя як про це почула, то в той же день приїхала.

– Це все мені належить. Ти не можеш віддати мою спадщину чужим людям, – каже.

От що мені робити?

Якщо донька допомагати не хоче, а спадщини хоче?

Джерело