-Ну, чому мені завжди так не щастить? Ні, мамо, ти тільки не ображайся, я вас з татом дуже люблю.

Ти скажеш, що знову… А що робити?! Не знаю навіть, як тобі сказати, ну є ж у тебе заощадження.

Ні, мамо, я ваші прибутки не рахую, ну ти що. Але ти просто сама казала, що до пенсії ви все хочете оновити.

Значить, є. Я ж тобі не кажу, що Світлані батьки на перший внесок на іпотеку дали і вона тепер у своїй квартирі живе.

Розумію, що у Світлани тато багатий, не у всіх такі.

Спасибі, що ви мені на машину трохи підкинули, я і сама решта виплачу.

Просто я ще зі своїм кредитом не розплатилася, мені поки що не дадуть. А тут якийсь мужик учора мою машину на подвір’ї зчепив. І поїхав…

Тепер машину за свої треба ремонтувати. Мамо, я пам’ятаю, що тато був незадоволений, що я машину в кредит взяла.

Казав, що за грошима жити треба. Але я не хочу жити весь час, як біднячка! Ти ж знаєш, мені в інститут на двох електричках дуже незручно їздити.

У нас майже всі машини мають. Мамо, може ти даси мені на ремонт, тільки татові не кажи. А я потихеньку тобі віддам? Га, мамо? Ну будь ласка.

Лідія Петрівна важко зітхнула. Ох вже ця Софійка. Батько, звичайно, з нею строгий.

Любить приводити приклади, як вони раніше з ним жили в одній кімнаті.

Їздили працювати на громадському транспорті. І прали руками, бо пралки не було. Але Софійка справді хоче все й одразу, а де їм взяти?

На життя купа грошей іде. Правду батько каже, що Софійка зовсім не знає ціну грошам.

-Ма-амо, ну що? – донька чекала відповіді.

-Добре, скільки тобі потрібно? – Лідія Петрівна потяглася за гаманцем.

Ну, як доньці не допомогти?!

-Мамо, я машину в ремонт віджену, вони подивляться і скажуть скільки. А я віддам! Ну, хочеш, я цілий місяць буду додому на всіх продукти купувати. Ти ж говориш на це багато йде. От і подивимося, яка я господиня, га, мамо? – Софійка поцілувала вдячно маму. – Дякую, матусю, я побігла.

Лідія Петрівна усміхнулася їй вслід. Софійка дівчина гарна. І навчається, і працює. І по хазяйству допомагає. Нехай сама похазяйнує, їй корисно. А на ремонт вони їй і так дадуть без віддачі. Але потім про це скажуть.

Батько на словах тільки строгий.

Хоче, щоб вона життя розуміла. А так він добрий, Софійку дуже любить, все готовий віддати.

Що робити, немає в них на квартиру. Не у всіх такі доходи. Але вони Софійку і годують, і одягають, хоч вона й працює.

Стараються, як можуть.

От би їй ще хлопця знайти хорошого. А то все про Стаса якогось усі вуха продзижчала.

Схоже, через нього й машину купила. Але щось за її розповідями цей Стасик Лідії Петрівні зовсім не подобається.

Легкого життя хоче, а батьки його балують. Ось і Софійка зі шляху збивається.

Валерій Іванович встав рано, вмився і пішов на кухню. Дружина вже приготувала сніданок.

Валерій глянув за стіл і ахнув.

Там стояли якісь незвичайні сири в гарних баночках.

Валерій Іванович з’їв усе, здивовано піднявши брови. Дружині він нічого не сказав.

Але ввечері після роботи йому на вечерю Лідія Петрівна поставила не як завжди, котлетки з картопелькою, а суші!

-Лідо, що це все означає? – Валерій рота розкрив від здивування.

-Валерію, це суші. Софійка хазяйнує, вчиться господарювати.

-Лідо, я бачу, що суші. Тільки чого це зараз?

Софійка почула, хмикнула, мовляв все по-старому хочуть. Але тато її здивував:

-Ну гаразд, суші так суші, дякую, дочко, – він взяв палички, і став у соус шматочки вмочувати. – А що, красиво живемо!

Потім були пироги на замовлення, потім лазанья, потім піца.

Софійка завжди хотіла їжу на замовлення купувати, навіщо час на приготування витрачати.

Не так і дорого…

Але на другому тижні у Софійка скінчилися гроші. А Валерій Іванович тільки посміюється.

-Ну що, не дорого, кажеш? Га, доню? Тоді давай ще щось. Що там ми ще не замовляли?

Софійка сміється.

-Гаразд, тату, зрозуміла я все. Мені й самій ця їжа не домашня набридла. Та й правий ти, мені ця показуха і хвастощі теж не подобаються вже. Один знайомий мені заявив, що в мене й телефон не останньої моделі. І машина така собі. Це він мене цим барахлом міряє!

-Це ти про Стаса? – уточнила Лідія Петрівна.

-Ну так, мамо, хоч яка різниця про кого. Я взагалі кажу. Подумаєш, Світлані на квартиру дали. З батьків тягнути, дуже розумним бути не треба!

Батьки переглянулися – ось як, росте донька.

Увечері після занять Софійка бігла на електричку. Її наздогнав Антон, хлопець із їхньої групи:

-Привіт, а ти що, не на машині?

-Привіт, а що?

-Та ні, нічого, ти просто завжди така крута на машині до тебе і підійти страшно. А тут по простому, ось я і запитав. Давно хотів тебе запросити в кіно.

Софійка посміхнулася:

-Та ні, я не крута. Просто мені, як усім, батьки допомагають. Мені ось мої мама й тато допомогли стати дорослою. І ще навчили приймати рішення.

-І що ти мені відповіси? – Антон напружився – Софійка така непередбачувана.

-Тобі? – Софійка вичікувально подивилася на Антона. Було видно, що йому дуже важливо, що вона скаже.

-Терпіти не можу таких маминих синків. Такі хлопці не на мій смак!

Антон густо почервонів, хотів заперечити, що він не такий.

Просто він дуже любить свою маму. Вона його без батька ростила.

І змогла навчити його бути справжнім чоловіком. Він уміє робити все по дому. А ще він навчається та працює. Антон досягне всього сам. Він хоче, щоб дівчина, яка погодиться стати його дружиною, була з ним щаслива.

Але Антон промовчав. Схоже все-таки Софійці подобається Стас. У нього крута тачка, тато багатий. Живе у закритому котеджному селищі, куди Антону з ним тягатись.

Софійка трохи почекала, і продовжила:

-Терпіти не можу таких маминих синків, як Стас. Що не скаже – кругом у нього мама і тато, сам нічого не може. Тільки й розмов, що про машини, одяг, поїздки. А ти, Антоне, нормальний хлопець. Ну що, в кіно?

Коли Софійка сказала батькам, що хоче познайомити їх зі своїм хлопцем, Лідія Петрівна запереживала, що це Стас.

-Мамо, тату, будь ласка познайомтеся, це Антон, – поруч із Софійкам стояв звичайний хлопець і ніяково посміхався…

КІНЕЦЬ.