Олені майже п’ятдесят років. Непоказна, самотня жінка. Вже двадцять п’ять років живе у своїй двокімнатній квартирі. Не потвора, але й нічим не примітна, глянеш на неї, а за хвилину забудеш.

Та й характером не товариська. Навіть із сусідами не спілкується, і серед колег немає подруг. Ось її сестра, Тома, та так — і красуня, і весела, і жвава. А Олена все життя присвятила роботі.

Лише одного разу, п’ятнадцять років тому, попросила водія з їхнього офісу, зробити їй дитину, та тільки нічого в них не вийшло. Два місяці Макс приходив до неї, а потім про це дізналася дружина.

На цьому їхній зв’язок перервався. Макс змінив роботу, але залишився навіки у її серці. З того часу до квартири жоден чоловік не заходив. Хіба що комунальники, щоби щось полагодити. Але й тих, Олена впускала лише, перевіривши посвідчення. А все тому, що до її нетовариськості додавалося ще побоювання за свої заощадження.

Справа в тому, що все накопичене вона зберігала вдома. Під матрацом… Олену здивував дзвінок у двері. Відкрила, закинувши ланцюжок. — Ти хто? — Здивувалася вона, розглядаючи дівчину, як дві краплі води схожу на її сестру Тому. — Тітко Олена, я Таня, дочка Тамари. – Навіщо прийшла?

— Тітко Олена, мені поговорити треба. Впустіть мене, будь ласка. Всупереч своїм правилам жінка відчинила двері. — Проходь. Навіщо завітала?

— Тітка Олена, мені більше ніхто не зможе доnомогти, тільки ви. Мій син дуже хво рий. На лікування потрібні гроші. Терміново. Але грошей потрібно багато. А мама сказала, що тільки ви можете нам доnомогти… І дівчина залилася сльо зами.

Серце Олени здригнулося. Вона уявила себе на місці Тані, біль від безсилля доnомогти своїй дитині і серце, що зачерствіло, відтало. — Почекай, — сказала вона тремтячим голосом, і пішла до кімнати. Дістала свої заощадження, склала їх у пакет і повернулася до племінниці. — На, тримай.

Думаю, що має вистачити на весь курс ліkування. Тримай мене в курсі здо ров’я малюка. Коли племінниця пішла, Олена встала біля вікна і подумала: «Навіть не спитала, як малюка звуть. Добре б Максимом»… Наприкінці січня Тетяна знову приїхала до тітки. На цей раз не одна. З сином та чоловіком.

— Тітка Олена, величезне вам спасибі. Ось мій син, Максим. Він цілком здо ровий… Виїжджаючи, племінниця передала прохання сестри Тамари обов’язково приїхати до них у село в гості влітку. — Ми будемо чекати…

КІНЕЦЬ.