Зараз я просто пишу сюди свою історію в надії на те, що хтось, можливо, допоможе мені хоча б порадою якоюсь або хоча б підтримає в ситуації, що склалася у моєму житті, і я зможу знайти вихід.

Я дуже не хочу зіпсувати відносини зі своїми дітьми. Розповім зараз вам все по порядку, адже це важливо для мене.

Мені зараз 53, уже 3 роки, як не стало чоловіка. Свого часу, про нашу пару всі говорили, що шлюб наш благословенний на небесах, настільки ми підходили одне одному. Ще в молодості, як навчалися в університеті, ми почали зустрічатися на другому курсі, а на останньому, не чекаючи закінчення навчання, одружилися з Павлом.

За стільки багато років нашого шлюбу я ні разу не пошкодувала про те, що стала дружиною свого Павла. Разом з ним ми переживали усі наші життєві труднощі, що траплялися на нашому шляху. А коли чоловік дізнався, що я чекаю дитину, то набравшись великих боргів, все ж купив нашу першу невеличку квартиру, не бажаючи, щоб ми з маленькою дитиною разом тулилися по незручних маленьких і брудних старих гуртожитках, де на кожному кроці багато людей і спокою для молодої сім’ї не знайдеш.

Наче випробовуючи нас з Павлом обох на міцність, доля послала нам відразу двійнят. Ось вже де нам довелося неабияк потрудитися, це навіть словами не передати, як нам важко було: про памперси, пральну машину і інші речі, які полегшують побут молодим батькам ми тоді і мріяти навіть не могли.

Але Павло, крім того, що так важко працював, аби ми ні в чому не мали потреби, ще й дуже допомагав мені вдома. Він вставав вночі до наших діточок, допомагав на кухні і по дому після роботи. Будучи заміжньою за таким надійним і люблячим чоловіком, я відчувала себе як за справжньою кам’яною стіною кожну хвилину, не дивлячись на те, як нам важко жилося, я була щасливою дружиною.

А згодом, з різницею в чотири роки з двійнятами у нас народився синочок. І ми стали дуже великою і щасливою великою сім’єю. Якщо я зараз почну перераховувати, скільки всього хорошого зробив мій чоловік для мене та наших дітей, то історія затягнеться надовго. Просто скажу головне, що кращого батька та чоловіка для щасливої сім’ї, дуже складно собі уявити, для жінки це справжнє щастя.

А коли не стало Павла, то ми з дітьми дуже важко переживали його втрату. І нехай пройшло цілих 5 років відтоді, але діти до цих пір не можуть змиритися з тим, що тата їх більше немає поруч з нами.

Дочкам, звісно, було трохи легше прийняли відхід батька, у кожної вже є свої діти, які відволікають їх від сумних думок і такої великої втрати. А ось синові довелося найважче, вони були особливо близькі з татом і це зрозуміло також.

Я теж засмученою дуже постійно ходила, і це дуже підкосило моє здоров’я в перші роки після того. Зрозумівши, що затяжний смуток ні до чого доброго не приведе, адже я все ще потрібна своїм дітям, я стала більше часу проводити в міському парку. Я там намагалася відпочити і загубити свої сумні думки.

Там я й познайомилася з Андрієм. Він теж був сам, дружина залишила його, подала на розлучення, а сама з донькою за кордон майнула.

Спочатку ми з ним просто спілкувалися, як дві самотні душі, яких спіткала важка доля, підтримували одне одного. А потім, навіть непомітно якось для нас, зрозуміли добре, що закохалися.

Я довго сумнівалася, відкидала докори сумління з приводу того, що завела нові відносини після того, як не стало такого доброго і рідного чоловіка мого, але потім трішки заспокоїлася таки. Лише своїм дітям про те, що у мене з’явився чоловік так і не сказала, хоча пройшло вже чимало часу відтоді.

І ось, щиро кажучи дуже несподівано для мене, три дні тому Андрій зробив мені пропозицію жити разом, а потім створити сім’ю. Спочатку я дуже зраділа цьому, адже нам так добре разом, я відчула, що життя продовжується, але потім згадала про своїх трьох дітей і про те, що вони можуть сказати, дізнавшись про моє життя.

І дві мої дочки, і син, як я вже говорила, дуже любили свого тата, і вони просто не пробачать мені, що я вирішила замінити його іншим чоловіком. Я відчуваю, що буде велике непорозуміння, діти мене не пробачать, а найбільше мене хвилює те, що вони взагалі можуть перестати спілкуватися зі мною.

Не знаю, чи маю я право так чинити? Чи нормально це у моєму віці? Що люди будуть говорити? Лише три роки минуло, а я вже іншого знайшла. Розумію, що можу сама втратити своє щастя. Як варто вчинити зараз мені?

Джерело