Моя мама – це тотальний контроль скрізь та у всьому. З самого мого дитинства вона сунула, якщо так можна висловитись, ніс у всі мої справи.

З ким я дружу та спілкуюся, куди ходжу, про що думаю і навіть про що мрію. Їй треба було знати все.

Коли я була маленька, вважала, що це нормально, що всі мами так роблять. Але потім з подивом побачила, що матері моїх подруг спокійно відпускають їх гуляти і навіть не влаштовують із цього приводу допити.

Знайомі кажуть, що моя мама токсична та порушує мої кордони. Можливо це так. Але зрозуміти її можна.

Судіть самі. В юності вона подавала великі надії і збиралася стати, тримайтеся за стільці, оперною співачкою! Так-так, у матусі чудовий голос, абсолютний слух і дуже тонке розуміння музики.

Але трапилося непередбачене. Мамочка зустріла мого тата, кохання запаморочило молодим людям голову. Так з’явилася на світ я, і зникли мрії про велику сцену та успіх.

Батьки моїх батьків категорично відмовилися допомагати юній сім’ї матеріально. Мамі довелося збагрити мене на руки няні, що приходить, і піти працювати.

Перші роки ми жили дуже скромно, майже бідно. Тато не витримав, зібрав речі і пішов у захід сонця. Горда мати шукати його не стала, подавати на аліменти теж.

Так і виховувала мене одна. У всьому собі відмовляючи, бігаючи після однієї роботи на іншу. Навіть у вихідні вона примудрялася підробляти то там, то тут.

— Я в тебе стільки сил та грошей вклала, ти просто не маєш права профукати своє життя! — повторювала мені мама мало не щодня. Ще додавала, що у молоді сьогодні так багато спокус, від яких так важко утриматись.

Саме цим бажанням вивести мене на велику дорогу, і пояснюється мамине прагнення мене контролювати.

— Я сама не жила, то хоч ти житимеш, — казала мама.

Я майже змирилися з тим, що мама може заявитися до мене додому без попередження у будь-який час. Що вона запросто залазить у шафу з моїми речами і викидає те, що здається їй непристойним чи невідповідним мені.

Якщо ж я намагаюся протестувати, мама твердить, що їй краще знати, вона вже життя прожила, мене на ноги підняла і таке інше.

Були моменти, коли намагалася протестувати. Але мама одразу хапалася за серце. В останню нашу сварку мені навіть швидку допомогу їй довелося викликати.

Приїхавши фельдшер, якому мама негайно розповіла, що це я її довела до нападу, докірливо похитав головою, подивившись на мене. Більше я з мамою не лаялася.

Так, буває тяжко. З іншого боку, якщо добре подумати, мама має рацію. Адже й справді ніхто більше стільки не вкладав у мене і так у мене не вірив, як вона.

Саме їй, до речі, я маю бути вдячна за роботу, яка в мене зараз є. Стара мамина подруга по секрету сказала їй, що у фірмі, де вже працював її син, терміново потрібний фахівець. І якраз за моїм профілем.

Я пройшла всі співбесіди, зробила тестові завдання і мене прийняли, уявляєте. Відмінне місце, чудовий колектив.

Найголовніше, гідна зарплатня. Щоправда, через неї у нас із мамою пішли конфлікти. Мама звикла на всьому заощаджувати. Зрозуміло, куди там до дорогих продуктів, коли на життя не вистачає.

Найдешевші крупи та макарони, м’ясо не частіше за пару разів на тиждень. Я до такого харчування звикла, але коли відокремилася від мами і почала жити окремо, купувала продукти дорожче.

Не шикувала, звичайно, але крупами, в яких до мене хтось копався, вже гидувала. Мати сильно лаялася, коли бачила в мене на кухні продукти, які вона собі ніколи не дозволяла.

Мовляв, знову ти викидаєш гроші на вітер. Скільки я не намагалася їй пояснити, що можу собі дозволити без шкоди для решти, марно.

Так ось на новому місці я отримую стільки, що взагалі можу замовляти доставку готової їжі із ресторанів. Що я і зробила кілька разів, поки мене за цим заняттям не спіймала мати. Як вона кричала! Наче я на її пенсію шикую, слово честі. Ти підеш світом, стоятимеш із простягнутою рукою на паперті і все в такому дусі.

А потім заявила, що якщо мені нікуди гроші подіти, я можу віддавати їй зарплату. Вона, мовляв, знайде моїми грошима краще застосування.

Що тепер робити не знаю. Мама без жартів вимагає віддати їй зарплатну картку. Я, каже, сама видаватиму тобі на витрати.

Але це вже не смішно. Мені скоро тридцять, я що, ходитиму зі ста гривнями в кишені? І це за моєї посади та зарплати?

Я все розумію, мама мені життя подарувала. Але ж жити її я повинна сама, правда ж? Як сказати мамі, що я досить доросла і можу хоча б харчуватись так, як хочу?

А поки я не знайшла відповіді на це питання, давлюся дешевими та несмачними продуктами. Тільки щоб мати не хвилювалася.

КІНЕЦЬ.