У нас була чудова сім’я, ми з чоловіком не могли натішитися успіхами нашої єдиної донечки. Ніна росла у нас красунею, розумницею, в школі вчилася на відмінно, грала на фортепіано і подавала великі надії. Ми мріяли, що донька вступить на навчання в інститут і матиме світле майбутнє.

Але зараз моїй доньці тридцять років, у неї нічого в житті не клеїться, і звинувачую в усьому себе. Це я винна, адже не можна матері говорити ті слова, які я наважилася їй сказати.

Це було літо перед вступом, донька готувалася до іспитів, і якось я помітила, що вона якась бліда. Для себе я це пояснила перевтомою, але одного разу донька втратила свідомість, після чого лікарі нас ошелешили новиною – вона чекає дитину.

Сказати, що я була в шоці, це не сказати нічого. Такого я не могла й уявити навіть в найстрашніших снах. Я  ж була впевнена, що вона в сторону хлопців ще й не починала дивися. А тут така новина.

Ніна цікавилася літературою та історією, багато читала, готувалася до вступу в хороший вуз. І тут як грім серед ясного неба – дитина. А ще більшим потрясінням для мене було, коли я дізналася, хто батько її майбутньої дитини. Хлопець з сусіднього двору, на три роки старший від доньки, та він ще сам дитина!

Я кричала, обзивала доньку останніми словами, проклинала і Ніну, і її ще ненароджену дитину, і тата разом з його ріднею до сьомого коліна … Визнаю, що тоді я сказала багато зайвих слів, про які шкодую все життя. І за які, мабуть, все життя і розплачуємося …

Всупереч моєму бажанню, донька народила хлопчика. Майбутнього зятя я відразу відігнала від доньки, бо що він міг їй  запропонувати.

Я думала, що ніколи не полюблю внука, який зіпсував моїй доньці  життя. Але, побачивши його, прикипіла до нього всім серцем. Тряслася над ним і доглядала його, але дитина з хвороб не вилазила. Як не одне, то друге. За перший рік його життя, ми були в лікарні разів зо десять. Далі було не легше. Внук постійно хворів, одна болячка плавно переходила в іншу.

Доньці моїй теж не щастить, ні з роботою, ні з чоловіками. Нічого не складається. Ні освіти, ні роботи, ні родини, ні дітей більше, ні відносин, ні грошей, ні власності. А які надії подавала, золота медаль, розум-краса-таланти, честолюбні мрії. В результаті – ніякого щастя…

І в цьому всьому я звинувачувала себе, адже я кричала, що вона нікому не потрібна і здохне під парканом. Так приблизно і все вийшло. Я тепер розумію, що не можна було так робити, але вже пізно. В світі існують дві найсильніші речі – материнське благословення і материнське прокляття.

Я думаю, чи можна це все ще якось виправити, адже донька ще зовсім молода, не можу дивитися, як вона страждає, і все через мене…

Фото ілюстративне, з вільних джерел.