Своє дитинство я згадую аж ніяк не як “найкращий безтурботний час”. Я не дуже соціальна людина і рости в оточенні дітей для мене було страшенно некомфортно. Як тому, хто звик жити з матір’ю і бабусею з народження, мені було важко відпустити їх. Бабусі не стало, коли мені було шість, а мамі самій було дуже важко утримувати мене, і вона захворіла.

Уже на цьому етапі вона намагалася зв’язатися з моїм рідним батьком, щоб він забрав мене до себе. У нього була нова сім’я, інші діти, більш рідні, ніж я, судячи з усього. Мене він брати не захотів, і я опинився в дитбудинку, коли хвороба маму перемогла.

Я завжди звинувачував у цьому батька. Якби він не пішов із сім’ї, у нас усе було б по-іншому. Мама була б щаслива, я теж. І за такого ж жахливого розкладу в мене все ще хтось залишався б. А так я один.

Після випуску з дитячого будинку мені було досить важко влаштуватися в житті. Я відчував, що той факт, що я сирота, справляв не дуже гарне враження на людей. Дехто не хотів зі мною дружити, дізнаючись, що ріс у дитячому будинку, а іноді з цієї ж причини мене не брали на роботу.

Мені довелося старанно вчитися, щоб надалі потрапити до юридичної контори і бути помічником адвоката. Надалі я теж хотів приступити до адвокатської практики, і заради проби мій наставник доручив мені крихітну справу. Жінка розлучалася зі своїм чоловіком і хотіла домогтися від нього всього для своїх дітей.

Мій директор говорив мені особливо не напружуватися, але коли я побачив ім’я відповідача, а пробивши його в архівах, дізнався, що він мій батько, я вже не міг “не напружуватися”. Адже я шукав його попутно роками, а він сам потрапив до мене в папці з моєю першою справою.

Бідна жінка та її діти страждали через мого батька. Він був п’яницею і часто застосовував рукоприкладство. Продав усе золото своєї другої дружини і погрожував закласти квартиру, якщо та не знайде для нього велику суму грошей. Тепер же вона боялася, що мій батько доб’ється поділу її майна, зокрема й квартири, після розлучення.

Як же приємно було готуватися, нервувати, а потім знищувати батька, якому двічі не вдалося стати старанним сім’янином, у суді. Перша справа і так відчувається тріумфом, якщо виграти, але коли йдеться про таку людину, виграти її в мільйон разів приємніше, ніж когось іншого.

Думаю, батько мене не впізнав. А шкода. Мені хотілося, щоб він здогадався сам, але вже після того, як усе закінчилося, щоб мене не відсторонили. У будь-якому разі, сподіваюся, йому воздасться по заслугах не тільки за мене і мою маму, а й за його нову сім’ю. Потрібно, щоб кожен отримував по заслугах, особливо коли своїм егоїзмом руйнує чужі життя.

КІНЕЦЬ.