Ми з Льошею знайомі з 18 років. Почали зустрічатись, коли ще студентами були. Для мене це був швидкоплинний роман, але для нього, певне, все серйозно. Через три місяці після знайомства він мені запропонував:

– Ліза, виходь за мене заміж!

— Та ти з глузду з’їхав! – відповіла я. – Яке ще “заміж?” По-перше, ми зустрічаємося всього без року тиждень, а по-друге, я зараз заміжжя не планую. Треба інститут закінчити, працювати влаштуватися, для себе пожити.

І так мене ця його пропозиція збентежила і розчарувала, що я вирішила з ним розлучитися. Подумала, навіщо мені такий нав’язливий кавалер?

Спочатку заміж покликав, а за місяць дитину захоче. Ні, я на таке не готова. Хай краще поки що буду одна. А може, я й не любила тоді, на відміну від нього?

Але Олексій не пішов із мого життя. Зі статусу мого “хлопця” він перейшов у статус «друга». Він завжди був поряд, не претендуючи на більше. А я й не заперечувала, навіть нахабно цим користувалася.

— Льоша, треба моїй матері речі відвезти. Чи зможеш?

– Звичайно. Куди під’їжджати і о котрій?

— Льоша, я сьогодні на роботі затрималася. Самій в темряві йти страшно. Зустрінеш і проведеш додому?

– Без питань!

Не знаю, як його, але мене це цілком влаштовувало. Я навіть не цікавилася, чи він зустрічався з іншими дівчатами. А в мене були хлопці, з якими я то сходилася, то розлучалася.

Але у важкі душевні моменти Олексій ніколи не був моєю «жилеткою». Якщо потрібно, то я плакалася подругам. А одного разу одна з них мені каже:

— А чому б тобі не розглянути Льошку? Ти зараз одна, а він за тобою сохне. Аж раптом у вас щось вийде? Адже він тобі не противний.

Я задумалася: а чому б і ні? Кажуть, до однієї річки двічі не входять, але, мабуть, це не наш випадок. Нам тоді вже по 25 років було. Якось так вийшло, що ми почали більше спілкуватися. Тепер він зустрічав мене з роботи щодня, і вихідні ми проводили разом. І ось знову через фатальні три місяці:

– Ти вийдеш за мене заміж?

– Ні! – випалила я, навіть не роздумуючи.

Ну правда, чому знову заміж? Що це за нав’язлива ідея? Мені лише 25 років, я ще не готова, не пожила для себе. Звичайно, мені приємно було з Олексієм зустрічатися, але жити разом, щодня його бачити? До такого я знову не була готова.

Мабуть, зі статусу «друга» знову перейти у статус «хлопця», а то й «чоловіка» набагато складніше, ніж назад.

Мені навіть здалося, що Льоша не дуже засмутився, коли я йому вдруге відмовила. Принаймні він не став влаштовувати істерик. Справжній чоловік із витриманим характером! І ми тоді знову лишилися друзями.

А потім життя нас розвело. Я нарешті зустріла «того самого», в якого закохалася без пам’яті. Я готова була благати, щоб він узяв мене заміж, і він зробив мені пропозицію. Але в шлюбі я пробула недовго – коханий мені зрадив, і ми розлучилися.

Щодо Олексія, то знаю, що в нього теж з’явилася жінка. Але вони не одружувалися, хоч стосунки між ними були серйозними. Можливо, він, як і зі мною, побоявся відмови та тому вирішив залишити все як є. А може, всі ці роки він продовжував чекати на мене.

Я, чесно кажучи, після розлучення теж згадала про свій «запасний аеродром». Але спочатку зблизитися якось не виходило: Олексій часто їздив у відрядження в інше місто, та й ламати його особисте життя не хотілося.

Але потім спільні знайомі мені розповіли, що Льоша, дізнавшись про те, що я розлучилася з чоловіком, теж розлучився зі своєю жінкою. Тож шлях був вільний!

А нам на той час уже під 40 років було. Я сама зателефонувала Олексію та запропонувала зустрітися. Він, як і за старих часів, опинився поруч зі мною.

Ми знову вже втретє почали зустрічатися. Звісно, ​​юного романтичного трепету не було. Якщо раніше ми все більше по кафе та кіно ходили, то зараз здебільшого вдома сиділи чи їздили у гості до родичів.

Як я казала, мені під 40, а дітей нема. Біологічний годинник цокає. Ось тепер уже настав час заміж виходити. Але я не знала, чи цього хоче Олексій, адже в такому віці холостому чоловікові простіше, ніж незаміжній жінці. Тепер я вже чекала, коли він зробить мені пропозицію, і чи зробить?

Зробив! Тепер не за три місяці, а за півроку пролунало заповітне:

– Ліза, виходь за мене заміж!

І я відповіла так. Але не можу сказати, що це був найщасливіший день у моєму житті. Скоріше, це було правильне рішення.

Ми повноцінна сім’я вже п’ять років. У нас підростає чудова донька.

Я якось запитала у чоловіка:

– Чому ти мене так довго чекав? Невже так любив?

— Я знав, що якщо моє, то від мене не втече, — відповів він. — Я впертий, і просто робив те, що вважав за потрібне.

Його відповідь видалася мені ухильною. Виходить, він це все не через неземне кохання, а з суто спортивного інтересу? З іншого боку, адже я остаточно прийшла до нього, коли теж просто вирішила влаштувати своє життя. Величезним коханням тут і не пахло.

Ось такі у нас виходять стосунки з розрахунку, але не матеріального, а життєвого. Не знаю, добре це чи погано, але в нас вийшло так.

КІНЕЦЬ.