Коли мене запитують, чому я не допомагаю своїм батькам, я розумію, що людям важко зрозуміти мою позицію.

Але в мене є вагома причина, і я не шкодую про своє ставлення до них. Все починається з мого дитинства. “Чому ти така безсердечна?”

– Знову кричала в трубку моя мати.

“Ти повинна нас підтримувати!” Я стояла біля вікна квартири, дивлячись на сіре небо. Згадувала, як у дитинстві мені доводилося працювати з самого ранку до пізньої ночі.

Батьки забирали усі зароблені мною гроші. Я не здобула нормальної освіти і часто залишалася голодною.

“Мамо, я вам вже пояснювала”, – спробувала я знову. “Я не можу більше жертвувати собою заради вас.

Це несправедливо.” “Ти невдячна дочка! Ми виховували тебе, а тепер ти кинула нас!”

Її слова різали мені серце, але я знала, що не можу повернутися до того, що було раніше.

Щодня вони дзвонили та просили грошей, нагадували, що я зобов’язана їх утримувати, і поширювали погані плітки про мене по всьому селі.

“Мамо, ти ніколи не замислювалася, чому я так роблю?” – Запитала я тихо, але твердо. “Про що ти говориш?” “Ви ніколи не давали мені шансу.

Я працювала для вас і на вас, а натомість не отримала нічого. Я втратила своє дитинство, свою освіту, своє здоров’я.” На іншому кінці лінії настала тиша.

Я продовжила: “Я не шкодую про своє рішення. Я заслуговую жити своїм життям, і це не робить мене поганою дочкою.”

У відповідь знову пролунали звинувачення та крики, але я вже навчилася їх ігнорувати. Відключивши телефон, я глибоко зітхнула.

Вперше за довгий час я відчула легкість. Я знаю, що люди на селі не розуміють мене. Вони чують лише одну сторону історії – ту, яку розповідають мої батьки.

Але я не зобов’язана нікому нічого доводити. Моє майбутнє тепер у моїх руках, і я нарешті почала будувати життя, про яке мріяла.

Мої батьки можуть продовжувати свої спроби.

Але я твердо вирішила, що більше не жертвуватиму собою заради тих, хто ніколи не цінував мене по-справжньому.