У мене двоє діток. Вони давно виросли і кожен тепер живе своїм життям. Проте я завжди буду вважати їх маленькими, ніжними, беззахисними. В моєї доньки уже і свої діти є, цілих двоє. Від сина поки що внуків немає. Нещодавно лише ми відгуляли його весілля. І скоро невістка повідомила, що вагітна.

Проживаю я у приватному будиночку на околиці міста. На жаль, чоловік пішов із життя ще одинадцять років тому. Одного ранку його серце просто перестало битися. І ніякими словами не описати той біль і сум, який я тоді відчувала.

Протягом цих років діти часто приїжджали до мене у гості, провідували, щоб я не відчувала себе зовсім самотньою і не допускала погані думки. Внуків та діток я люблю і люблю, коли вони в мене в гостях, адже тоді дім наповнюється теплом, любов’ю, затишком.

Я прекрасно розумію, що приїжджають мої рідні сюди відпочити, подихати свіжим повітрям, відволіктись від своїх проблем. Тому до їх приїзду я завжди прибираю кімнати, перу постільну білизну, готую різні смаколики.

Моя донька дуже любить налисники, а син борщик. Онуки смакують бабусині котлетки і пиріжки з вишнями. Тому я й стараюсь наготувати, заморозити всякого добра до їх приїзду.

Для мене приїзд гостей – завжди особливе та радісне свято. Перед тим справді я дуже втомлююсь у підготовці, адже хочу догодити дітям, прийняти, як годиться, щоб їм завжди хотілось приїжджати у рідний дім. А потім ми цілий вечір сидимо, багато говоримо, згадуємо, ділимось новинами.

Думаю, навіть пояснювати не треба, якими цінними є такі вечори. Потім всі втомлені розходяться у свої кімнати, а я прибираю зі столу.

Тоді мию посуд, потім готую заготовки їжі на сніданок і лягаю спати близько першої ночі. А о сьомій ранку уже на ногах як та бджілка. До того, як всі попросинаються ще ж потрібно господарство своє погодувати. Я ніколи ні на що не жалілась, та і зараз не жаліюсь. Але просто чомусь задумуюсь про те, чому моїм дітям не хочеться мені допомогти хоч трішки?!

Я не говорю про зятя і невістку, адже вони тут рідко бувають і хазяйнувати точно не стануть, бо навіть не знають, що і де лежить. А от за рідних дітей трішки образливо. В дитинстві вони завжди мені допомагали, а тепер ніби не помічають, що це тяжка робота.

Коротше кажучи, не на таку старість я очікувала. Здоров’я вже давно почало підводити. А роботи у селі вистачає по вуха. Тож тепер і не знаю, як буду справлятись із всім цим потім. А зараз ще й переконалась, що допомоги від дітей чекати не варто. Роки ідуть, я не молодію, а справи не закінчуються.

Ох і важко мені доведеться доживати.

КІНЕЦЬ.