Мого чоловіка не стало у п’ятдесят років. До цього він нашу сім’ю забезпечував від і до. Після, турботу про сина мені довелося взяти на себе. Подруга запропонувала поїхати до Іспанії на заробітки.

Так і вийшло, що останні двадцять років я доглядала пані. За цей час одружила сина, дочекалася трьох онуків. Потім він продав нашу трикімнатну квартиру в місті, додав свої накопичення та збудував будинок у передмісті.

Я йому регулярно надсилала гроші. Коли онуки підросли, я вирішила, що настав час і про себе подумати. Хотілося повернутись на батьківщину.

Ми з сином домовилися, що надіслані мною гроші він копитиме і купить мені квартиру. Через 3,5 роки, після цієї нашої розмови, я повернулася.

Назавжди. Коли увійшла на подвір’я синові, у нього з дружиною очі полізли на чоло від подиву. — Мамо, ти навіщо приїхала?! — Як це «навіщо»? Вернулась додому. Невже незрозуміло? — Своєю чергою здивувалася я. — І на який час? — Запитала невістка. – Взагалі повернулася.

А чому ви так дивуєтесь? Адже я для цього і просила купити мені квартиру. Вас не хочу стискувати. Відразу переїду туди, почну ремонт.

— Розумієш, мамо, з квартирою проблеми, — промимрив мій син. — Які ще «проблеми»? Ти не купив мені квартиру? — Купив, купив, заспокойся. Навіть відремонтував. — Так у чому ж справа?

— Розумієш, річ у тому, що квартира зайнята. — Що означає «зайнята»? Ким. — Світланою, твоєю онучкою. Вона вийшла заміж, і ми пустили їх туди жити. Ти ж не сказала, що повернешся. — А навіщо, на твою думку, просила купити мені квартиру? Щоб була! Чи тобі все треба розжовувати?

— Але ж це твоя внучка. — І де я житиму?! — Ну… Поки що з нами. — Поки?! … Коротше, я вимагала звільнити мою квартиру. Свого часу я подбала про свого сина, тепер нехай він подбає про свою дочку. І знайде їй житло.