Якось я зустрілася зі своїм однокласником у торговому центрі, купувала собі ковзани. Він запросив покататися разом. Я погодилась. Після того вечора я закохалася у Андрія.

Восени ми побралися. Довго плаття шукали на мій розмір для восьмого місяця ваriтності. Через місяць нapoдився наш син Олександр.

З того дня у нас із чоловіком усе змінилося. Він не виявляв жодного інтересу до сина. Я сама займалася дитиною. Радилася зі своєю мамою. Вона вважає, що Андрій молодий і тому ще не усвідомлює, що став батьком.

Але минуло рік, два, але так і нічого не змінилося. Він не цікавився ні мною, ні сином. Дитину я не довіряла чоловікові, він мін піти з ним кудись і забути її там. Якось Андрій прийшов додому і заявив: — Розлучатимемося, Марино.

— Я не розлучатимуся. У нас же син, — աօковано відповіла я.

– А алiменти платитиме моя мати.

-Що? Він же твій син. До чого тут твоя мати?

— При тому, що вона хотіла онуків. Я ще не встиг відбутися як чоловік. Ані квартири в мене немає, ані нормальної зарплати. Я ще молодий, щоб возитися з дітьми.

— Чому тоді мене заміж покликав?

— Цього теж хотіла моя мати, щоб у мене була нормальна сім’я, діти, але не вийшло. Зібрав він речі та пішов. Ми з сином залишилися самі.

Незважаючи на те, що він кілька місяців не допомагав грошима, від алімeнтів не зміг викрутитись, бо я подала до cyду. Тільки ці гроші нічого не змінювали.

Мама зі свекрухою втішали мене, що він повернеться. Тільки, чи можу я пробачити його? Він у призначені дні навіть не приходить побачити сина. Певне, ще не подорослішав.

КІНЕЦЬ.