Я все життя прожила в одному селі, не покидаючи його після закінчення коледжу, оскільки мої старі батьки залежали тільки від мене. У тридцять з гаком років я вийшла заміж за друга дитинства, і в нас народилися близнюки.

Проте за два роки наш шлюб розпався, і я залишилася виховувати дітей одна.

На щастя він платив аліменти, але переїхав за кордон і забув про нас. Роботи у нашому селі було мало, і вона погано оплачувалася.

Я працювала продавщицею у місцевому магазині, отримуючи мінімальну зарплату.

Поки жили мої батьки, вони тримали невелику ферму та город, що допомагало матеріально.

Після їхньої смерті мені стало надто важко справлятися з цим поодинці, і я змушена була скоротити свої і так маленькі витрати. Коли мої діти підросли, я захотіла забезпечити їм найкраще майбутнє і задумалася про переїзд до міста.

“Я знаю, що це буде непросто – мені скоро сорок, а в мене двоє дітей”, – зізналася я своїм родичам, – “але я хочу для них більшого”. Їхня реакція була бентежною.

“Ти не молода, і в місті повно людей, яким доводиться так само важко, як і тобі”, – стверджували вони, – “починати все спочатку, шукати будинок та роботу – це дуже складно з двома дітьми”.

Я розуміла всі труднощі, але не могла позбутися думки про краще життя.

“Я ніколи по-справжньому не жила”, – тихо розмірковувала я, вирішивши тримати свої плани при собі.

Родичі не могли зрозуміти мого розпачу, а я була сповнена рішучості не допустити, щоб моїх дітей спіткала та сама доля, що й мене, а для цього потрібні були й фінансові складові.

КІНЕЦЬ.