Зустрівши її у спортивному залі, я одразу зрозумів, що це доля. Вона була така жива, енергійна, іскрою в її очах не можна було не захоплюватися.

Як тренер, я працював із багатьма жінками, але вона завжди була особливою. Вона знала про це з самого початку і ніколи не робила з цього проблеми… до сьогодні…

Останні тижні стали випробуванням. Її раптові ревнощі і вимога звільнитися із залу, який був моїм другим будинком і пристрастю, поставили мене в глухий кут. “Чому ти раптом так змінилася?” — спитав я одного разу,

намагаючись зрозуміти причину її раптового невдоволення. “Мені просто важко,” – відповіла вона, уникаючи мого погляду. “Щодня бачити, як ти спілкуєшся з іншими жінками…

Я знаю, це безглуздо, але я не можу з цим впоратися.” Її слова змусили мене замислитись.

Я любив свою роботу, але любив і її. Я повинен був знайти спосіб зберегти обидва ці аспекти свого життя.

“Слухай”, – почав я, взявши її за руки. “Моя робота – це частина мене, так само, як і ти. Не можу я вибирати між улюбленою справою та коханою людиною.

Давай знайдемо компроміс. Може, ти почнеш відвідувати мої тренування? Тоді ти зможеш переконатися, що мої стосунки з клієнтками виключно професійні.”

Після довгих розмов та деяких компромісів ми знайшли вихід. Вона почала відвідувати мої заняття, і це допомогло їй побачити, як багато для мене означає моя робота, і що її ревнощі були марними.

З того часу ми стали набагато ближчими. Цей досвід навчив нас обох важливості довіри, розуміння та підтримки у відносинах. Я був вдячний за її готовність відкритися і поділитися своїми страхами, і це лише зміцнило наш зв’язок.

КІНЕЦЬ.