Як з цим жити, бабусю? Як тебе пробачити? Ось і мама вже сороковини як на небесах. Ти живеш своїм звичним життям, а що робити мені? Словами кажу, що вибачила, а в душі відчуваю, що ще ні.

У моєї мами з бабусею, тобто з мамою моєї мами, ніколи не ладналися стосунки. Коли мамі було 5 років, бабуся вдруге вийшла заміж та народила сина. І з того часу вся любов була тільки йому. Мама завжди до неї тяглася, а вона лишалася байдужою.

Бабуся в цілому за вдачею дуже стримана на почуття та емоції людина. У 18 років мама вийшла заміж, щоб швидше розпочати своє життя власною родиною, де пануватиме любов. Потім я народилася.

Коли мені було 3 роки, батько пішов до іншої жінки, батьки розлучилися розлучилися. Мама залишилася на вулиці з маленькою дитиною. Куди їй було йти, як не до рідної матері? Бабуся, звичайно, прийняла. Але потім вказала на двері.

Мамі доводилося жити на роботі, а мене вона лишила бабусі. А бабуся щодня мені казала. що мама мене залишила і я нікому не потрібна. Але як так? Я ж рідна онука. Мама не з власної волі мене залишила, вона просто звернулася за допомогою до рідної матері, доки заробляла на життя.

Бабуся вважала, що мама їй усім зобов’язана за те, що вона дивилася за мною. А через сина вона три будинки продала, точніше через його вічні борги. І досі сплачує його кредити.

Коли мама захворіла, бабуся навіть до лікарні рідко приїжджала, часу не мала чи не хотіла. Мама жодного разу навіть лагідного слова від неї не почула.

А я сама, мабуть через те, що з 7 до 13 років жила з бабусею, стала холодною та байдужою. А я не хочу такої бути!

Коли мама полинула на небеса, вона сказала мені, що знала, що так станеться і готувалася. Я ж до останнього вірила у краще.

Місяць тому я пішла з бабусиного будинку. Поїхала до маминої подруги. Вона і її родина були поряд зі мною весь цей час. не рідні люди, а друзі! Які й досі зі мною.

Бабуся жодного разу не подзвонила і не поцікавилася, де я і як, що зі мною і як збираюся жити далі. У мене так багато родичів, але я не можу їх пробачити. Я не хочу з ними спілкуватися, але хочу відпустити і пробачити. Мені важко носити в душі цей камінь.

Я прошу у вас, дорогі читачі, допомоги та поради, як краще вчинити в такій ситуації? Мені стало трохи легше, коли поставила мамі кілька днів тому памятник, виконала обов’язок. Але байдужість бабусі не дає спокою. Гірко і за маму, і за себе.

Заздалегідь дякую вам за підтримку і думки!

Джерело